"Скільки зможу – стільки й буду в’язати!"
Бабусі Дарії 92 і вона хоче обігріти стільки воїнів, на скількох вистачить сили. Вона третій рік плете килимки, щоб допомогти ЗСУ!
“Тішуся, що досі живу і допомагаю”, – усміхається бабуся.
Вона уже зв’язала для наших військових понад сотню поясів! І навіть більш ніж поважний вік – не завада, коли душа і серце прагнуть допомагати!
На фронті – онук і двоє правнуків
“Я ще нівроку, – сміється Дарія Федорівна. – Навіть нитку в голку ще без окуляр силяю!
Плету, стараюся, думаю, як би хлопцям тепліше і гарніше зробити…
Зранку встаю, молюся – за усіх дітей, внуків, правнуків, за всіх воїнів українських… Прошу “Поможи мені, Боже, у праці” і беруся за в’язання. Уже 113 сплела, і плету далі. А тоді волонтерами передаю нашим хлопцям на фронт… Чи сісти в окопі на них, чи прилягти, я плету, тоді вставляю резинку широку – щоб на пояс собі можна було зачепити, і тепло, і зручно”.
“А плете так рівненько, що хлопці думали, що це машинкою, фабрично – додає пані Валентина, донька бабусі.
– Потім, коли взнали, що це для них бабуся килимочки-пояси плете, то дякували дуже!.. Кажуть, що зручні, м’якенькі, ніде ні вузлика – від душі і з любов’ю зроблено!”.
“П’ятеро доньок і син, 15 онуків, 36 правнуків та 3 праправнучки: оце моє багатство! – усміхається бабуся. На фронті нині її онук, двоє правнуків і чоловік онучки. – Молюся і вболіваю за всіх!”, – каже Дарія Федорівна.
“І за своїх рідних, і за всіх наших… Тут чужих не буває – то все наші, українські діти… Хай Бог береже усіх і пошвидше вертати додому з Перемогою! А я скільки можу – стільки й в’язати для них буду… Хай мої килимки будуть їм оберегом. Якби могла, сплела б таку броню, щоб захищала їх від усього, від куль ворожих!”.
Із вузьких стьожок, на які розрізає тканину, вкладаючи тепло своїх долонь, бабця Дарія гачком в’яже килимки. Кожен пояс, виплетений її руками, несе в собі частинку душі, любові та тепла, які так потрібні нашим бійцям. Вони зігрівають не тільки тіло, але й серце, нагадуючи, що навіть маленькі вчинки можуть мати велике значення і навіть у найтемніші часи є місце для доброти і тепла.
“В’язати я віддавна в’язала, – розповідає Дарія Федорівна. – Сім’я велика, то як з одежі хто виросте, я її на смужки поріжу із того плету такі кружочки. І вдома на табуретки чи щось накрити, і людям роздаровувала, усім-усім… А з війною плету для наших солдат – бо хочеться корисною бути, не можу без діла сидіть! Плету гачком, а тоді зшиваю голкою. Тканину нам волонтери дають – дай Боже їм здоров’я!”.
Кожна петелька – щоб допомогти ЗСУ!
“Життя ніколи не було легким. Дитиною застала війну, ніколи не думала, що на старість літ війна знову прийде… Працювала на свинофермі, а потім кочегаром – то непроста робота, бувало, у холодні зими і серед ночі ходила, щоб тепло підтримувати, все сама… “.
“Ех, спливли роки, як вода… Чоловік Микола помер 40 років тому – сама і дітей на ноги ставила, і онуків гляділа, і правнуків бавила. Трудно було. Але щаслива тим, що я ще живу, і що діти мої живі-здорові, і родиною великою багата. Ото – найбільший мій скарб!”.
Дарія Федорівна живе у селі Високе, що на Ніжинщині. Її у громаді знають та поважають. Її життя – це не лише історія однієї людини, але й частинка великої історії нашої країни. Кожен її день сповнений працею, добрими справами і любов’ю до ближніх, і це все вона передає наступним поколінням.
Подвір’я Дарії Федорівни видно ще дуже і дуже здалеку – райськими птахами тут цвітуть і тішать око квіти…
“Квіти дуже люблю”, – зізнається вона, і її очі світяться радістю.
Кожна клумба – це маленький витвір мистецтва, створений з любов’ю та турботою. Її квіти, як і її вироби, дарують радість і тепло всім, хто їх бачить. Бабуся Дарія говорить, що квіти – це її джерело натхнення, вони допомагають їй залишатися сильною і не втрачати віри в краще.
З ранньої весни і до пізньої осені все подвір’я у них: примули, тюльпани, її улюблені півонії…
“Сама ще й на грядках пораюся: з двома паличками, на ослінчику, але – в роботі! Донька просить: мамо, відпочиньте, ми все зробимо, а я – ні, хочу сама! Люблю коло землі робити, хочу за земельку торкатися, – усміхається Дарія Федорівна. – Так уже чекала весни і літечка – за земельку полапаться мені ловко… Хочеться ще працювати, корисною бути хочеться”.
“Зранесенько встаю – на світанку, ще й п’яти годин немає, піду, квіточками помилуюся, Богу помолюся, і зразу сідаю в’язати: за день сплітала по два килимки, бувало, вже ніч надходить, а я ще плету! А оце весною трохи була прихворіла, не плела, то так мені маркотно на душі було… Коли знов за гачок взялася, то аж ожила!.. Скільки зможу – стільки й буду в’язати!”.
Запитуємо Дарію Федорівну про секрет її невичерпної енергії та бадьорості. Вона посміхається і відповідає, що секрет простий: любов до людей і бажання робити добро. Вона вірить, що саме ці прості істини допомагають їй залишатися активною і життєрадісною. Вона знає, що її праця потрібна, і це надає їй сил.
Бабуся вертається до в’язання – продовжує плести нитки віри і надії і вкладати свою душу у кожен рядок.
“Хай Матінка Божа їх оберігає” – молитва, яка лине разом із в’язанням кожного вузлика. І вузлики ці – як мости, що сполучають серце бабусі з серцями воїнів…
І ця любов, вплетена у кожен пояс і килимок, що виходить з-під її золотих рук, продовжує зігрівати серця наших захисників, нагадуючи їм, що вдома на них завжди чекають.
