Goodacity – Dare to be Good

«Добро для мене – як повітря, яким ми дихаємо. Це те, без чого складно існувати», – каже 11-класниця Юліана Колесникова із Харкова. І ці її надзвичайно глибокі та щирі слова не можуть не зворушувати та розчулювати!

Вона – дівчинка, що носить в собі Сонце! Сонце доброти, яким прагне освітити та обігріти тих, хто довкола! Коли знайомишся ближче із самою Юліаною, аж диву даєшся: скільки ж у цій тендітній дівчині сили! Сили творити зміни у своєму житті й житті суспільства! А її суперсила – Добро!

Юліана – амбасадорка благодійної акції «Щедрий Вівторок. Діти».

Вона втілила в життя уже чимало благодійних ініціатив, і нині продовжує надавати допомогу під час війни. «Амбасадорка – це людина, яка не лише робить щось сама, а й надихає інших, – пояснює Юліана. – Мені дуже приємно, що мій ліцей, мій клас, моя класна керівниця Людмила Анатоліївна Домнич, моя директорка ліцею Юлія Анатоліївна Гутник завжди мене підтримували і долучалися до всіх ініціатив. Я щаслива, що ми зробили так багато добрих справ і приємно, що учням нашого ліцею подобається робити добро. Вони отримують від цього задоволення, а це, мабуть, головне!»

«Добро – це не лише про мене, а й про всіх!»

 «Мама розповідала, що я ще зовсім маленькою дуже турбувалася про тварин на вулиці, про тих, кому потрібна допомога, навіть про ями на дорогах, бо машини можуть застрягти, – розповідає про себе Юліана. – З дитинства я любила з мамою дивитися серіали і завжди питала у неї: “Хто з героїв фільму правий, а хто ні? Чому люди заздрять іншим? Як зробити, щоб зла не було?” Мені здається, що я вже тоді хотіла щось робити, щоб весь Світ був добрим. Я відчувала, що добро – це не лише про мене особисто, а це про всіх. Мені завжди були боляче, якщо я бачила, що комусь боляче. І я завжди раділа, коли у когось траплялось щось хороше. 

Якось, будучи ще в молодших класах школи, я вирішила подарувати шоколадку нашому двірнику Кирилу. Пам’ятаю, як постійно бачила його нелегкий труд, як діти не завжди чемно до нього ставляться. Мені здалося, що такий великий дорослий чоловік теж потребує уваги. Коли я подарувала йому шоколадку, він натомість пригостив мене карамелькою. Це був ніби знак: добро неможливо все роздати чи вичерпати, воно завжди повертається! А з Кирилом я дружу і донині – ми завжди вітаємося і розмовляємо. Хтось сказав, що межі між людьми існують лише у нашій голові. Ми – люди. Ми говоримо, тому наша мова повинна бути мовою добра. А інакше, навіщо вона нам?!»

«Хочу. Можу. Допоможу!»

«Мені завжди було приємно комусь допомагати, – каже дівчина. – Таким чином я відчувала себе потрібною цьому світу. Пригадую, як побачила, що телеканал «Інтер» збирає гроші на апарат для дітей і проводить аукціон. Я сказала мамі, що мені дуже хотілося б теж якось допомогти і мама подарувала мені на день народження лот аукціону. Так я потрапила на зйомки фільму “Східні солодощі”. Тоді я усвідомила, що добро може робити кожна людина! Я почала виступати на благодійних заходах. Ще тоді я розуміла, що можна допомагати не тільки грошима, а і часом, творчістю, а іноді навіть словом. А головне – що допомогаючи, ти відчуваєш радість у душі і тепло у серці. 

Незважаючи на юний вік, Юліана уже втілила в життя дуже багато благодійних ініціатив.

«Ідей щодо того, як спільними зусиллями творити добро і змінювати життя громади та міста на краще, було і є дуже багато, – розповідає Юліана. – Ініціатив багато, є, навіть ті, про які я не встигаю писати. Дуже сподобалася мені ініціатива  Сам_І. Це про те, що ми самі можемо щось робити, не очікуючи, наприклад, від влади, від керівництва міста. Я запропонувала у під’їзді свого будинку збирати макулатуру, потім здавати її, а на отримані кошти робити благоустрій у будинку. Мені дуже було приємно, що мешканці будинку доєдналися і ми зібрали вже перші внески. Війна завадила, але після Перемоги ми будемо продовжувати. 

Ще до війни у мене була задумка, щоб кожна людина взяла шефство над якоюсь діляночкою землі. Ну, начебто, “усиновила” цю ділянку і доглядала за нею. Тоді б було чисто навкруги. 

А взагалі, я всі свої ініціативи люблю. І якщо бачу, що хоча б одній людині допомогла, то, вважаю, що це не марно!

«Бути щасливим наодинці неможливо!»

24 лютого змінило життя нас усіх, і Юліани – також…

  «На початку війни був ступор, – зізнається дівчина. –  Мені було дуже дивно, що деякі люди не можуть відрізняти добро і зло. Я почала писати зіркам  і зараз пишу, щоб не мовчали, щоб діяли, що тільки ми всі разом можемо це зупинити. Я намагалася допомагати сусідам, особливо людям похилого віку. Я зрозуміла, що коли тобі важко і страшно, то треба допомагати тим, кому ще важче і тоді тобі стає легше. Потім мій будинок частково зруйнували…  Я переїхала до Сум. Мої брати воюють. Є речі, які я розповім лише після Перемоги. Але я багато чого роблю, щоб прискорити Перемогу. Допомога під час війни – справа кожного із нас! 

Коли я переїхала із Харкова до Сум, то зрозуміла, що бути щасливим наодинці неможливо. Я не знаходила собі місця. Я була у безпеці, але думки про рідний Харків, про харків’ян не давали спокою. Я побачила, що моя племінниця сумує за іграшками і зрозуміла, що для дітей іграшки – це першочергова потреба. Тоді я провела акцію «Метро Діти» і зібрала 49 мішків іграшок і речей для дітей Харкова. Потім зняла документальний фільм «Сумчани про Харків», який вже брав участь в багатьох кінофестивалях, а 29 листопада, саме у Щедрий Вівторок, відбувся показ фільму у кінотеатрі «Дружба». Я розповіла присутнім глядачам про Щедрий Вівторок запропонувала перегляд роликів про добро, які я переклала українською! 

На показі були зібрані кошти для ЗСУ, а також глядачі разом написали листа до Харкова та харків‘ян.   Ну а потім, отримавши підтримку мешканців міста, я почала вже інші акції. Акція «Перемога» – це малюнки дітей, де вони зображали, якою бачать нашу Україну після Перемоги та розповідали про свої плани у майбутньому. Як на мене, ці малюнки – не лише про майбутнє, а й про теперішнє, бо ми вже перемогли! Адже ми – Україна! Ми за добро! Дякую простору добра Goodacity за мікрогрант, за допомогою якого я змогла придбати матеріали для багатьох акцій! Дуже зворушлива для мене ініціатива «Долоньки Доброти», яка відбулася у Сумській бібліотеці №17. Діти малювали свою долоньку і писали слова вдячності ЗСУ. Разом з теплом дитячих долоньок ці малюнки були передані на передову. У бібліотеці-філії №17 «Сумська міська централізована бібліотечна система»; у Сумській міський Галереї ми провели акцію «Лист до Харкова». Мешканці міста Суми написали багато теплих і підтримуючих слів харків‘янам і Харкову. 

У рамках марафону добрих справ я провела декілька ігор «Джоббі». Ця гра вчить підлітків безпечному працевлаштуванню і була створена підлітками для підлітків. Я – одна з розробниць цієї гри, тому свої знання та час подарувала підліткам м. Суми і переселенцям. І вже планую наступні заходи для підлітків і дітей – тому що незабаром вже буде надрукована наша нова гра «33 нещастя», яка була розроблена нашою командою вже у військовий час і вчить дітей поводитися безпечно під час війни.

Довготривалою стала ініціатива «Вдячність». Люди пишуть і розповідають про тих, хто їм допоміг чи допомагає у цей складний час. Це – важливо! Бо добро починається саме з вдячності. Всі історії увійдуть у майбутню збірку, яка буде надрукована, а гроші від продажу підуть на підтримку тих, хто  цього потребує.

Україна – це про добро!

«Я вже багато років долучаюся до Щедрого Вівторка і мені здається, що робити добро стає чимось звичним, – каже дівчина. – А саме Щедрий Вівторок – це день, так би мовити, «дегустації добра». Якщо ти відчуваєш радість від того, що хтось посміхнувся від твоєї доброти, комусь стало легше, то ти вже ніколи не зупинишся! 

Робити добро – це дуже захоплює. Очі щасливих людей – це і твоє щастя! Вірю, що незабаром робити добро буде так звично, як і дихати. Щедрий Вівторок перетвориться у Щедрий тиждень, рік, а потім у Щедре життя!»

На закінчення розмови не можемо не запитати Юліану, що її насамперед надихає? 

  «Найбільш мене надихає моя родина. Нас багато, ми всі різні, але завжди підтримували і підтримуємо один одного, – каже дівчина. – Щоб не траплялося, ми допомагаємо іншим. Надихає моя мама, яка каже, що Людина – мов коробка з олівцями, якщо там немає чорного, то нічого чорного людина і “не намалює”, тобто, не зробить у своєму житті. 

Я зараз – учениця 11-го класу. Війна порушила мої плани. Але у майбутньому, ким би я не стала, я впевнена, що я завжди буду допомагати людям і ніколи не покину у біді. А ще, я дуже люблю Харків і Україну. Пишаюся тим, що українка. Бо Україна – це про добро!»