Школа – як символ спротиву
Це історія про вчителя. Вчителя, який показав своїм учням (і не лише їм!) найважливіший життєвий урок: урок неймовірної людської гідності, мужності та сили.
Наш співрозмовник – директор школи на Чернігівщині, яка минулої весни потрапила під російську окупацію. Школи, на якій увесь страшний час окупації продовжував майоріти жовто-синій прапор, а директор не боявся підійти до ворогів, щоб подивитися в очі й запитати про важливе. Навіть розуміючи, що за таку сміливість доведеться поплатитися…
“То, мабуть, “вчительська” жилка в мені така, – усміхається Олег Васильович.
– Вчителі – це завжди ті, кому не байдуже, і ця небайдужість стосується всього: і громадянської позиції, і суспільного життя, усіх сфер. Освіта під час війни дуже важлива. Якщо в селі є вчителі – там завжди буде “рух” і буде щось робитися. Поки в селі є школа, доти воно і живе…”.
Його історія — про вибір бути сильним та вміння знаходити світло навіть посеред мороку. Знайомтеся: директор Пакульської гімназії Михайло-Коцюбинської селищної ради Олег Дацюк.
“27 років я уже працюю в школі, – розповідає Олег Васильович. – З них на посаді директора – 24 роки. Хлопчики у нашому класі мріяли бути хто ким, а я вже тоді хотів стати вчителем. Мій класний керівник надихнув мене піти навчатися у Прилуцьке педучилище на відділ праці та креслення. Навчання, потім практика, робота з дітьми – і мені це прийшлося до душі, сподобалося. Є в тому щось дуже надихаюче, наповнююче – коли ти навчаєш діток, а в них очі горять, їм усе цікаво! А коли потім ще й бачиш результат навчання – розумієш, що усе це було недаремно!
Що запам’яталося за стільки років роботи в школі? Було по-всякому, але нудно не було ніколи! – сміється чоловік. – Мені колись одногрупник казав: “От у мене робота на заводі, зі станками, мені простіше, якщо щось не працює, стукнув-грюкнув і все працює, а в тебе – не так…”. Роботу свою люблю – не лише тому, що це моя робота, а тому, що це — моє покликання. Колектив у нас невеликий, проте дружній, учнів теж небагато, проте всі вони молодці!
Мене часто запитують – як зацікавити дітей школою, я ж відповідаю – а наші і так “горять” нею… Освіта під час війни – це, хоч і непросто, проте надзвичайно важливо. Минулої весни через окупацію у нас були вимушені канікули, потім – навчання онлайн, і коли нарешті діти отримали змогу піти до школи, то не просто пішли, а… побігли! Скільки радості було! Не було такого, що “не хочу до школи” – діти радо бігли сюди, ніхто уроків не пропускав… Діти зрозуміли, наскільки сильно хочуть в школу і як багато вона для них важить. Нині і вчимося, і волонтеримо – діти збирають пластикові кришечки на протезування, пишуть листи, в’яжуть сітки, крутять окопні свічки.
У нас навіть є прапор від 93 окремої мотострілкової бригади – вони бачили наші заходи патріотичного характеру і командир сам зголосився вислати нашим учням підписаного прапора. Для дітей цей прапор – найдорожча реліквія, тим більше що майже у кожній сім’ї у нас в селі, у наших школярів є хтось, хто захищає нашу Батьківщину. А нині усі – і дорослі, і діти – волонтерять і допомагають з подвоєною силою, бо минулої весни побачили і на собі побачили усі жахи окупації.
Уроків не буде, почалася війна
“Сьогодні уроків не буде, почалася війна”, – таким був наш ранок 24 лютого. А менш ніж за місяць російські танки їхали вулицею нашого села… Я живу навпроти школи, дивлюсь – туди суне “орда”. Коли окупанти зайшли в село, вирішили, що розмістяться у школі.
Село у нас невеличке, й тисячі людей немає, а школа – “лялечка”! Велика, красива, сучасна, двоповерхова! Доглянута, чисті світлі приміщення, у є комп’ютерний клас із сучасними ноутбуками, у кожному класі висять телевізори плазмові, проведено інтернет…
Підійшов до мене якось один із окупантів, каже: “Красівая у вас школа, всьо єсть, я тібє щяс сваю покажу…”. Дістав телефон, показує мені фото школи десь там у себе, в селі тульської області. Дивлюся на ту школу – ну, сарай сараєм, туалет-будка надворі. Питаю – а техніка якась у вас в школі є: комп’ютери, телевізори? “Нєту нічєго – він мені, – какая тєхніка, у нас даже окна дєрєвянніє, палім пєчькой, нє то, что у вас”. Кажу йому: “То що ви тут робите?! Їдьте додому, школи собі нормальні будуйте…”.
Знаєте, є відомий вислів про те, що війни виграють не генерали, а шкільні вчителі – це якраз про унікальну роль школи та вчителів у становленні нації. Там, де не в пріоритеті школи, де немає нормального навчання – там діти не виростуть інженерами, програмістами чи лікарями. Вони виростуть окупантами…
Як і чому навчили дітей, такі цінності вони й матимуть і будуть за потреби за них воювати. Тому й наші Герої воюють за Батьківщину та спокій рідних, а росіяни – щоб вкрасти унітаза і собачу будку…
Знаєте, що страшніше за окупацію території? Окупація розуму. Саме тому перше, що роблять росіяни в багатьох захоплених містах і селах, — це вилучають українські книжки зі шкіл і бібліотек. Вони знають, що знання — це зброя, яка часом потужніша за всі гради та ракети. Кожна прочитана книга з історії України нагадує, задля чого варто боротися та чинити опір.
Окупанти жили у нашій школі у спортзалі, їдальні та бібліотеці – всі інші шкільні приміщення я позакривав, щоб вони там не нищили майна і не мародерили. Я сам пройшовся по школі, позабирав із класів усі ноутбуки – сховав їх, щоб ці не забрали.
Я ходив до школи кожного дня – приходив ще з однією вчителькою поливати квіти, ходив, перевіряв, чи все на місці. Як же боляче, як важко було бачити своє “дітище”, свою школу, яку ми з такою любов’ю облаштовували, у такому стані – коли по ній ходять окупанти з автоматами. 150 військових, усі зі зброєю напоготові, а ти ще намагаєшся їм говорити, щоб книжок і шкільного майна не понищили.
Знаєте, першого дня окупації, коли селом їхали російські танки – було таке відчуття, що це не може бути, все це не з нами відбувається. Але коли відчув на собі удари російських прикладів – зрозумів, що ні, це не страшний сон, це реальність, і вона ще страшніша…
Коли у перші дні вони прийшли до мене додому, запитав їх «в лоб», що ви тут забули, що тут робите? Звісно ж, “визволителі” завели свою “пісню” про те, як прийшли нас захищати і рятувати. Кажу: “Та не треба захищати, ми вільна країна і живем добре”. Але там усі мізки пропагандою промиті, всі відповідають одне й те саме, ніби завчене по методичці: “Ви восємь лет бамбілі данєцкіх”… Багато хто з них справді вірив, що їх тут квітами будуть зустрічати. А за кілька днів, коли “визволителі” побачили, що їх тут ніхто не чекав, що їх усі ненавидять і хочуть, щоб вони звідси забиралися, показали своє справжнє нутро – взялися тероризувати людей і грабувати. З кожним днем окупанти ставали все злішими і нахрапистішими – шукали “навідників” і чинили звірства.
Освіта під час війни – це наш вклад у майбутнє
Наше село більше місяця було відрізане від постачання – оскільки сусіднє селище Михайло-Коцюбинське було окуповане 26 чи 27 лютого, ні до нас, ні від нас доїхати-виїхати було неможливо, ми були “відрізані” від постачання, від усього. Продуктів у магазинах уже не було, і їжі в людей майже не залишилося, за місяць всі запаси закінчилися. Допомагали один одному хто як міг, мололи зерно на муку, просівали її, і так самі пекли хліб – і хліб той був на вагу золота… Мені один їхній офіцер запропонував свій пайок – на, мовляв, знай нашу доброту. Кажу – я не буду брать, не треба мені вашого пайка, у нас все було, поки ви не прийшли…
А за кілька днів цей офіцер уже з “бригадою” прийшов до мене додому – побили мене, перевернули усю хату догори дриґом, перерили там усе, нібито вибухівку шукали, кричали, що я “наводчик”. Мстилися мені за позицію, за те, що день перед тим я принципово не потиснув простягнутої руки від їхнього командира, що не схилявся перед ними…
Страху не було: зрозумів, що можу витримати все – і підвал, і жорстокі побої, бо знаю, що правда – за нами, а вони лютують від безсилля. Так і було: уже за якийсь час, в останній день березня, ворог утік…
Довгі і страшні дні окупації. Дні жаху. Проте всі ці дні на школі висів жовто-синій прапор!
“Той прапор, який висів на школі, окупанти не чіпали. Всередині в коридорі теж був жовто-синій стяг, то вони його зірвали і кинули на підлогу, – розповідає Олег Васильович. Для загарбників ці наші два кольори — згірш червоної ганчірки для бика… Я, коли зайшов у школу, насамперед підняв його, розправив акуратно і почепив на місце. І, ви знаєте, ніхто його більше не рухав”.
Нині, коли на шкільній лінійці виносять прапор, коли грає гімн України і ми всі разом його співаєм – які це емоції, просто до мурашок… Діти розуміють, що Гімн – це значно більше, ніж просто текст, бо – “душу й тіло ми положим за нашу свободу”; прапор – це значно більше, ніж просто жовто-синє полотно, а кожен урок – це не “відбувайлівка”, а важливий вклад у наше майбутнє. Ми всі це відчули і пережили. Ми всі розуміємо, що освіта під час війни – це наш вклад у майбутнє.
Знаєте, що для мене найкраще привітання до дня вчителя? Те, що я можу зайти в нашу школу – звільнену від окупантів, пройтися коридорами і класами. Кожен її сантиметр — про любов до України. Ось прапор, підписаний військовими. Ось грамоти і подяки. А тут – патріотичні куточки. Таке просте щастя – прийти у клас, сказати: “Доброго дня, діти. Слава Україні! Дякуємо ЗСУ, що маємо новий день, тож давайте вчитися, щоб цей день не минув намарне. Ну що, беремося до роботи?”.
Дякувати. Допомагати. Вчитися. Це те, що ми можем і будем робити щодня – щоб виграти війну за майбутнє нації.
