Історія майстра на всі руки… з однією рукою
Він прокидається удосвіта – коли місто ще спить, одягає незмінну салатову жилетку, бере світ нехитрий інструмент і виходить мести вулиці. Відпрацювати зміну двірником: замести і зібрати листя, дати лад клумбам, позбирати сміття, а згодом, удома, після короткого перепочинку, зготувати обід та вечерю, спекти смачні пиріжки і навіть зробити закрутки! Усе це робота, здавалося б, проста та звична, проте для 58-річного Віктора Голуба — маленький щоденний подвиг. Адже працює, прибирає і навіть ліпить вареники чоловік… однією рукою.
“Були кумедні ситуації – стою я, замітаю, аж тут жіночка підходить, каже: “Ви мені вибачте, мені тут сусідка сказала, що у нас двірник працює з однією рукою, я їй не повірила, думаю, підійду, сама подивлюся…”.
До такої “посиленої” уваги звикнути непросто, – сміється пан Віктор, – але приємно, коли люди підходять, дякують за чистоту… Хтось захоплюється, хвалить, каже, от молодець. Хтось, навпаки, кривиться, мовляв, сидів би вже вдома, що він там напрацює однією рукою… Я не прошу до себе особливого ставлення, роблю свою роботу нарівні зі всіма. Не хочу бути тягарем нікому, того й працюю…
Опустити руки, здатися — це легше за все, — говорить чоловік. — І чим більше починаєш себе шкодувати, тим важче впоратися з бідою. Нині багато військових наших, і хлопців, і дівчат, наших таку ж, як і я, біду мають… Хочу, щоб мій приклад показав, що потрібно не здаватися – за жодних умов і обставин! Треба жити і бути щасливим, не дивлячись ні на що!
День, що розділив життя на "до" і "після"
Пані Віктор родом із села Карпилівка, що на Чернігівщині. Працював тут у сільгоспі, – розповідає чоловік, згодом був різноробочим, бригадиром у будівельній бригаді. Аж доки один день не розділив життя на “до” і “після”… Він донині пам’ятає точну дату трагедії – 8 серпня 96 року.
“Ми з бригадою працювали, лагодили дах на п’ятиповерхівці, я тягнувся по матеріали, трохи не розрахував і необережно “полетів” звідти… 14 днів у комі, в реанімації – травми були такі важкі, що лікарі практично не давали шансів на те, що я узагалі виживу. Сказали моїй мамі: ідіть додому, ми подзвонимо, коли забирати тіло… А я взяв – і вижив! Але праву руку довелося повністю ампутувати.
31 рік мені тоді було. Молода, вважайте, людина – і така біда… Я ж будівельником працював, всі казали “майстер-золоті руки”, а тут – правої руки нема, і що його робить? Тяжко я від того відходив, ой, тяжко… Не міг сам ні взуватися, ні вдягатися, ну геть нічого. Вже й смисла жити я не бачив. Признаюся – було й таке, що рахунки з життям звести хотів, але не вийшло, видно, доля давала мені знак – треба жити! І став себе збирати докупки…
Пам’ятаю, мамі принесли кролицю, і вона мені каже – піди до сусіда, попроси, щоб клітку зробив для неї…
Думаю, поки той сусід прийде, поки зробить, ану, сам щось покумекаю – та й взявся до роботи, хай навіть однією рукою. І так загорівся, запрацювався, що до вечора сам цю клітку і зробив. Вона, канєшно, кривенька-косенька вийшла, але для мене була – наймиліша в світі!
Побачив, відчув, що ще щось можу – і як на світ Божий мені розвиднілося! Захотілося ще щось робити, жити, розумієте, знову захотілося… Вирішив – не здаватися, що б не було!”.
Не здаватися, не опускати руки
“Перші два роки по тому ніде не працював. Мав другу групу інвалідності, ніде мене з нею не брали, так в очі і казали – а що ви з однією рукою робити будете? А тоді вирішив – ні, не буду здаватися, буду сам щось робить! Оформив підприємця, відкрив магазин, купив скутер, навчився їздити – і пішло-поїхало! А п’ять років після трагедії я одружився – зустрів у Києві на автовокзалі свою майбутню дружину, запросив її попити кави, і так 19 років разом ми ту каву пили, – сміється. – Купили будинок на Чернігівщині, у селі, де дружини мама жила…
Я на той час уже повністю міг давати собі раду з усім навіть однією рукою. Так уже наловчився, що й не помічав, що чогось бракує. Жартував, що мовляв, та що там тієї роботи, я все – однією лівою, – сміється. – Пам’ятаю, як треба було закрити консервацію із слив, а дружина була якраз на роботі. Ходив-ходив я довкола тої банки, думав-гадав і… закатав таки сам, все чин-чином! Дружина приїхала, питає: “Як ти закрив – сусідку кликав на поміч?” А я їй – ні, сам справився. І після того підібрав собі такого ключа закаточного, щоб мені з ним було зручно, і навіть усі закрутки сам робив. А вже таке як зготувати щось – то це мені запросто! Дружина працювала сутку через три у військові частині, то я завжди до її приходу старався щось смачненьке зробити: чи пиріжків напекти, чи навіть вареники зліпити.
Спробував їх чисто так, заради цікавості – чи я зможу, чи «втну». Дружина у мене поваром була, то й я хотів не відставати, хотів показати, що я теж так нічого, – сміється. Довго боявся картоплю чистить – думав, не вдасться, але і цю «премудрість» опанував. Було б бажання – завжди можна всьому дати раду! Так і жили-поживали… Але потім життя знову дало тріщину.
У 2020 році не стало дружини – згасла від раку… Півроку перед тим помер її син, мій пасинок. Залишився я геть один – без дружини не знав, як мені й жити далі. Перед повномасштабним вторгненням якраз гостював у невістки в Києві, 24 лютого повертався від неї до Чернігова. У Ніжині нашу електричку зупинили, хлопці з тероборони пересадили нас в автобуси, завезли в спортзал однієї зі шкіл в Ніжині, там ми добрих два тижні і жили – нам допомагали продуктами і всім необхідним. І подумати не міг, що таке мене на старості спіткає – були моменти, коли було дуже страшно… Боліла душа за поранений Чернігів, який обстрілювали щоденно, за всіх людей, за наших захисників, які у тому пеклі виборювали для нас кожен новий день…
Через війну переїхав з Чернігова до Чернівців
Коли неподалік біля нас впали аж три бомби, у приміщенні, де ми були, вибуховою хвилею винесло двері, посипалися вікна – щастя, що ми всі тоді у сховищі були… У місцевій церкві адвентистів пастор сказав нам, що готується евакуація – були варіанти їхати до Вінниці, Тернополя, у Чернівці чи в Польщу. Я вибрав Чернівці – якось мені так душа підказала, і незабаром поїхав туди… Перші тижні жили там у гуртожитку, а потім я вирішив, що хочу теж бути чимось корисним, допомагати – а для цього мені потрібна робота…
Взявся шукати, і от у місцевому жеку запропонували мені йти до них двірником. Подивилися, що я з одною рукою, пропонують, мовляв, давайте ви будете тільки за клумбами з квітами доглядати, а я кажу – ні, я буду ту ж саму роботу робить, що й усі. Взяли ми з напарником – він переселенець із Слов’янська – ділянку в кілька вулиць, та й давай там працювати. Так добре спрацювалися, що навіть ще одну ділянку взяли! Працюємо – і душа радіє, що працюєш, а коли люди ще й добре слово скажуть, похвалять, що чисто і красиво, то це найкраща вдячність!
Думав, що на місяць-два їду в Чернівці, а живу тут уже… рік і вісім місяців! Полюбив це місто, а воно мені подарувало… нову любов! Щовечора після роботи я виходив гуляти біля гуртожитку, де ми жили – і під час цих прогулянок запримітив гарну панянку, але підійти соромився.
А потім таки розхоробрився, підійшов, запропонував попити кави, розговорилися – і знайшов свою рідну душу! Нині ми з Ірочкою разом, і я дуже вдячний Богові і долі…
Вона в’яже – передасть нашим хлопцям трохи шкарпеток теплих, а я за цей час зготував для неї яблучний пиріг, ще пахне на всю хату… Так нам удвох вже веселіше.
Отаке моє життя – все, як на духу, розказав вам… Хочеш жити – бери долю в руки! Те саме і багатьом нашим хлопцям, у яких війна відбирає руки-ноги, повторюю… Завжди говорю – треба жити! На травмі, на інвалідності життя не закінчується. Так, зневіритися, здатися – це дуже легко… У мене, що гріха таїти, теж відразу після травми був такий період – коли з’явилися товариші по чарці, коли життя стрімко мчало під укіс. На щастя, зрозумів, що не хочу так жити – зумів зупинитися, взяти себе в руки… От говорю з вами – і голос тремтить, як заново усе це переживаю… Головне – не здаватися, не допускати зневіри, не опускати руки, не казати “я не можу”. Я можу все, я буду жити! Повторюйте ці слова собі, повторюйте тим, кому вони зараз найпотрібніші – і все буде добре!
