Ось уже майже 10 років кожного дня його маршрут був незмінним – до школи, на уроки – до улюбленої справи і улюблених учнів. 24 лютого вранці він прокинувся, зібрався і пішов. Не на уроки, а у військкомат.
“У війську – майже як у школі: тут теж є свої відмінники, свої хулігани, “адміністрація школи”, журнал відвідування і все таке, – усміхається мій співрозмовник. – За уроками, за учнями своїми сумую, звісно – дуже-дуже. Ну, нічого, виженемо нечисть з України – і повернуся до школи…”.
Чернігівський учитель Ігор Білецький уже більше півтора року – захисник України.
До повномасштабного російського вторгнення він викладав трудове навчання та предмет “Захист України” в одній із шкіл Чернігова, у 2019-му став лауреатом Всеукраїнського конкурсу “Учитель року”. А коли українські школи стали мішенями для російських ракет, поставив роботу на паузу і пішов захищати Україну на фронті.
Цієї неділі у нього відразу два професійних свята – День Вчителя і День Захисника України. Цей день він зустріне на Сході, де нині виконує бойові завдання. Нашу майже півторагодинну розмову можна розбирати на цитати: настільки він – неймовірно яскравий та щирий співрозмовник, глибокий, харизматичний, з критичним мисленням та неймовірним почуттям гумору. Нам хочеться, щоб цей текст прочитало якомога більше людей – бо пам’ятати про ціну кожного нашого дня і дякувати нашим Захисникам потрібно не лише до дати.
Я тут, щоб у дітей було майбутнє
На початку нашої розмови не втримуюся, аби не запитати пана Ігоря, що, оскільки його предмет – “Захист України” – то, виходить, нині на фронті у нього виробнича практика?)
“Ну, це як сказати… Більше схоже на посилений курс вдосконалення, – усміхається мій співрозмовник. – Курси підвищення кваліфікації, десь так)…
За дипломом я – вчитель технологій і трудового навчання. Працював свого часу на виробництві, а вчителем став завдяки своїй дружині. Вона у мене вчителька математики і я бачив, як вона “горить” своєю роботою, мені завжди було цікаво – що ж там таке відбувається в тій школі, – сміється. – Коли з’явилася вакансія у школі – я вирішив і собі піти і спробувати. Пішов, спробував – і сподобалося, затягнуло! Що подобається у школі? Подобається спілкування з сучасними дітьми – вони дуже цікаві: прогресивніші, швидші за нас. Передавати свій досвід – це цікаво. А ще, як на мене, навчання – це такий взаємний процес, бо ти не тільки вчиш, а ще й вчишся сам, і від учнів своїх – у тому числі. Вчителі і відчувають себе молодшими саме через те, що спілкуються з дітьми і тягнуться до них. Так, буває важко, складно, фінансово невдячно – але дуже душевно і натхненно! Чекаєш вересня, чекаєш нових зустрічей і пригод.
Цьогоріч було б 10 років, як вчителюю – якби не “повномасштабка”, через яку поміняв шкільні коридори на окопи…
Мої учні (нині вони вже студенти, дорослі хлопці і дівчата, але для мене завжди – мої учні) часто пишуть, турбуються, питають, чим можуть допомогти. Зв’язок залишився. Я навіть на останній дзвоник до школи минулої весни прибігав – як був, у формі, хоч на трішки, бо це ж мої одинадцятикласники, я був класним керівником, ми з ними до випускного готувалися, такий жаль мене брав, що цього вже не буде. Але головне – щоб усі-живі здорові… У перші дні облоги Чернігова російська ракета влучила біля будинку мого учня, його батьки встигли закрити собою, обоє були поранені, я їх провідував у лікарні… Власне, для того, щоб захистити своїх – своїх дітей, своїх учнів, я нині і тут, на фронті. Я знаю, що маю захистити їх і зробити все, щоб у них було майбутнє”, – каже захисник України.
Не на урок, а на фронт
“24 лютого 2022 року. 5 ранку. Слова дружини: “Прокидайся, війна почалась”. Це був шок. Я готувався, тренувався, розумів, що буде повномасштабне вторгнення, але коли воно таки відбулося – був шок. П’ять хвилин на те, щоб привести себе до тями, а далі збори, родина в один бік – в безпечне місце, а я в другий – до військкомату.
Перечекати, “подивитися, як там далі буде” – не було таких думок. Для себе я рішення прийняв навіть не 24 лютого, а ще заздалегідь. Були розмови з дружиною, з друзями – “що робити, якщо…”.
Я для себе все вирішив – не хочу говорити якось пафосно, високопарно, тут усе просто насправді. За своє боротися, захищати своїх – це обов’язок. Це, може, не дуже звучне слово, але так і є. Так і має бути.
Дружина з доньками поїхали, я зустрівся зі своїм колегою – теж вчителем, теж резервістом. Наш спільний товариш відвіз нас на збірний пункт. Отримали зброю, побачилася зі знайомими. Отоді був єдиний момент, коли було трохи не по собі – від того, що нас було так мало… А потім люди почали сходитись, стягуватись. І після обіду добровольців були вже сотні і сотні – тих, хто хотів отримати зброю і стати на захист Батьківщини. І це було таке неймовірне відчуття, таке піднесення – ми не самі, нас багато, у нас одна мета, ми впораємося. Як казав письменник та військовий Сергій Сайгон: “Коли в лютому 22-го пахло смаженим, ми були схожі на націю”. Дякую тим, хто навчав нас, вдячний тим хлопцям і дівчатам, які у перший день повномасштабного вторгнення стали на захист країни і нашого міста – не маючи бойового досвіду, проте маючи бажання захищати свою землю.
А далі… Далі ми отримали свої найперші бойові завдання: відправилися на околиці Чернігова та ближні села протидіяти російській навалі. Часу на “розкачку” не було: уже за два дні я зблизька побачив ворожу техніку та піхоту, за кілька тижнів – по мені цілив російський танк… Наступні тижні жили в режимі: година-півтори сну десь у підвалі і – знову туди. Треба те, треба се, тут формуємо групи, тут їх відправляємо, тут завдання, багато всього. А тут хлопці тебе впіймали за рукав – ану зупинись, на поїж швиденько, ти ж відучора не їв нічого… Оце відчуття родини, коли турбуєшся і дбаєш про тих, хто поруч, воно якось відразу з’явилося. Нині на службі – те ж саме: ми не просто підрозділ, не просто команда, ми – родина. Певний час командував підрозділом – у цьому з класним керівництвом було багато спільного: відповідаєш за усіх, хвилюєшся за всіх, дбаєш за усіх.
Коли і вчитель, і учень – захисник України
Нині разом зі мною несуть службу і директор фірми, і менеджер, і водій, слюсар, електрик, айтівець, дальнобійник, вчитель… Ким би ми не були в цивільному житті, ми всі зараз тут, згуртувалися і робимо спільну справу.
На службі не раз перетинався зі своїми випускниками. Нині зі мною служить мій колишній учень – це така дуже щемна ситуація. Один вчитель, один учень, одна війна, одна мета, одна перемога!
А коли зі школи передають гостинці, малюнки дитячі – це не може не надихати!
Зараз сиджу і дивлюся на малюнки на стінах – моєї донечки і дітей зі школи, на другій стіні – мотаночка дитяча у вигляді янгола. Передавав нещодавно відправлення від волонтерів – там теж були творені дитячими руками обереги. І так вони тішать і гріють! Завжди про це кажу: перше, що розбирають із волонтерських передач військові – це дитячі малюнки. Роздивляються, читають підписи: хто малював, скільки рочків художнику. Вішають ці малюнки по бліндажах і тимчасових “хатах”, вкладають у “броню”.
Пам’ятаю, як на початку війни – ще у 14-15 роках, допомагали разом із учнями нашим військовим, передавали їм необхідне спорядження, і мій друг-захисник України, якому ми збирали-відправляли всі ці речі, передав мені в школу для музею бронежилет. На якомусь із уроків “Захисту України” я дістаю цей бронежилет, розповідаю дітям про те, що от це захист від куль, від уламків, ось так він виглядає, з цього складається.
Дістаю броньову пластину, аж бачу – в пластину вкладений файлик, а в ньому – лист і дитячі малюнки наших доньок. Це такий сильний момент був, емоційний. Я паузу зробив – на кілька хвилин мені аж дихання перейняло, а тоді показав цей файлик з малюнками учням, кажу їм: “А ось це – це найбільший захист, який тільки може бути”.
Діти теж цінують “сувеніри” від військових – шеврони, прапори із підписами. Пригадую, кумедний момент був – підписували ми прапор для учнів однієї з шкіл, хлопці пишуть свої побажання, під ними – позивні. Я перечитую написане, дивлюся, пише: “Слава Україні!”. І підпис – Лєнін)) Ну, буває таке, хлопець собі такий позивний вибрав: звати його Володя, а жінка в нього – Олена, Лєна, то й він – Лєнін. Кажу нашим – от бачите, що ЗСУ робить: навіть Лєнін знає, що – “Слава Україні”! Весь світ уже про це знає.
Військова підготовка – щоб вміти стріляти, історія – щоб знати, у кого…
“Знаєте цей жарт про те, що треба вчити насамперед історію – щоб знати, у кого стріляти, та “Захист України” – щоб вміти влучно стріляти. Саме життя показало нам, що це не просто жарт… Ще у 2018 році, коли в Україні почали створювати підрозділи територіальної оборони, я підписав контракт, ставши резервістам сил ТРО та постійно брав участь у зборах оперативного резерву.
Відтоді також постійно проводив тренінги з надання домедичної підготовки для усіх охочих – учнів, студентів, вчителів та працівників дошкільних навчальних закладів, навіть на виробничі фірми проводити тренінги запрошували.
Розумію, що це було надзвичайно потрібно та корисно – багатьох із тих людей, що приходили до нас на навчання, бачив згодом уже у військовій формі. Хтось дякував за тренінги, бо зміг на полі бою допомогти побратиму, ще хтось – бо стали в нагоді практичні заняття. Для мене головне, що “учні” справді дослухаються, бо ці знання можуть врятувати життя.
Немає “народжених для війни” і “тримачів” якихось вигаданих “фронтів”. Військо – це величезний механізм, де кожен працює задля перемоги. Тут кожному знайдеться місце, головне – не ховатися і з гідністю прийняти цей виклик, а не видумувати в своїй голові мільйон міфічних фронтів. Фронт – один і хто не б’ється на передовій, той має допомагати битися.
Вибити “хохла” із українця – це наше головне завдання і на нині, і на “після перемоги”. Що буде після Перемоги? Я не знаю. Будем жити. Відбудовувати. Змінювати. Виховувати. Навчати. Роботи вистачить на всіх.
Війна – це лакмус. Це те, що змушує переглядати всі життєві цінності і пріоритети. Пригадую, як десь так тиждень на другий тиждень повномасштабного вторгнення випадково натрапив у кишені на залишки вчительської зарплати. Раніше втішився б, а тут дивлюся на них і думаю: “Це ж просто папірці, от що вони зараз важать?”. Люди – ось головна цінність. Цим я багатий чоловік – у мене чудова сім’я, неймовірні друзі, колеги, і моя нова військова родина.
Що я скажу своїй “фронтовій родині” у День захисника і захисниці? Скажу: “Маю за честь бути поруч”.
