Ксенія та Дмитро Пітізіни: разом у творчості, волонтерстві та в житті!
Творчий чернігівський тандем Ксенію та Дмитра Пітізіних важко “зловити” для інтерв’ю. “Сьогодні зранку як стрибнули у машину, так весь день і їздили – закуповували гостинці військовим, передавали з волонтерами на Схід. А ще син із війська прийшов у відпустку, то хотілося набутися разом”, – розповідає пані Оксана.
Їх син – на фронті, а вони наближають перемогу своєю творчістю! Творчі волонтери подружжя Пітізіних добре відомі не лише в Чернігові, а й по всій Україні – мабуть, немає регіону, куди б не їхали їхні вироби з дерева – вази, шкатулки, дерев’яні заготовки, які згодом стануть мальованими, різьбленими або декупажними витворами!
А неймовірні живі, душевні і теплі дерев’яні шедеври пана Дмитра часто можна побачити на благодійних аукціонах та лотереях на допомогу ЗСУ. “Якщо ти не служиш у лавах Збройних сил України, то ти повинен служити тут, – часто повторює чоловік. – Хто не в ЗСУ – той для ЗСУ!”.
Уся родина – творчий ансамбль!
Скільки їх, робіт, що вийшли з-під вправних рук майстра — перерахувати неможливо, рахунок іде уже не те, що на сотні — на тисячі…
“Займаємося творчістю з дерева уже більше 15 років, – розповідає пані Оксана. – Дмитро починав сам, я працювала у дитячому садку, а згодом доєдналася до команди. Нині уже не уявляю себе без цього!”.
“У нас вся родина така – творча, – сміється пан Дмитро. – Старший син – нині він у ЗСУ – теж працював із нами. Вони з дружиною (цьогоріч у квітні син прийшов у відпустку з фронту і одружився) обоє – інженери по деревообробці. Нині наша невістка теж творить з дерева, і молодший син долучається до творчого сімейного ансамблю. Мій тато також токар по дереву, йому вже за 70, але все ще працює – бо ж цим живе… У такій атмосфері неможливо не загорітися і не полюбити цю творчу справу…”.
“Син, приїхавши з фронту, казав, що так скучив за творчістю, – говорить пані Оксана. Якщо раніше бурчав іноді, що мовляв, набридла вже робота, то тепер, коли зі служби приїжджав у відпустку, просив Дмитра – давай підемо до майстерні, хоч повітрям цим подихаю… Але робота буде потім, нині найважливіша робота – країну захищати! А ми з Дмитром допомагаємо, чим можемо – творчістю, донатами, кожним нашим днем…
Кажуть, що митці бачать дійсність трохи по-іншому, і взагалі, кожен з них – це окремий світ… Дмитро – якраз із таких. Хтось інший подивився би на дерев’яне поліно – тю, поліно, та й поліно, що з нього візьмеш, а він щось таке у ньому побачить і зуміє вивільнити, що тільки диву даєшся.
Починає щось із шматка деревини робити, аж бачить, там чи то порожнина всередині, чи шашіль трохи підточила, чи ще щось таке… Дмитро з таких незвичайних, “неідеальних” дерев’ячок робить дуже цікаві вироби – душевні, життєві, чи як би то краще їх назвати. Чи то вазочка – але із заглибинами всередині, чи то грибочок, трішки “підточений” уже… Це так зворушливо та ніжно виглядає. Мені здається, такі вироби – це про нас всіх нині, про всю Україну – поранені, але від того не менш красиві!”.
Як майстер вивільняє голос дерева, добивається того, що воно озивається до нього? “Особливого рецепту творчості у мене нема, — зізнається Дмитро Пітізін. — Просто творю, як підказує серце. Люблю працювати з деревом – воно живе, тепле, має глибину, особливу кольорову гаму. Так, це нелегка робота, тонка й філігранна, але й дуже натхненна. У моїх роботах — моє світобачення та світосприйняття.
Кожного тижня виділяю годину-другу і працюю не на замовлення, а творю для душі. Беру якусь цікаву деревину і вже з неї “хуліганю”: ці вироби потім або даруємо, або розігруємо задля донатів на ЗСУ. Буває, збираємо декілька цікавих виробів чи наборів і організовуємо благодійні лотерейки, усі кошти з яких передаємо на благодійність – на допомогу військовим або потребуючим людям”.
Творчі волонтери: мистецтво "на службі" ЗСУ
“В Україні, мабуть, не залишилося жодної людини, кого б не торкнулася війна. Звісно, війна не може не відбитися на творчості… З початком повномасштабного російського вторгнення наша творчість майже повністю переключилася на волонтерські рейки, – зазначає пані Оксана. – Тепер, коли накреативили щось цікаве, перша думка – о, за це можна буде купити хлопцям щось потрібне. І це не ми одні такі, наші друзі-майстри розповідають, що у них теж цей “синдром” з’явився, – сміється.
А історії майстринь, з якими ми співпрацюємо, зворушують до сліз і надихають. Є майстриня з Харкова, з якою ми співпрацюємо, у перший тиждень повномасштабного російського вторгнення вона втратила все. Згоріла майстерня, усі роботи, геть усе, не залишилося нічого. Але вона не здалася, не опустила руки – бере у нас заготовки і знову «з нуля» починає працювати. Або ось історія ще однієї майстрині з Южного: її чоловік воює, будинок батьків зруйнував російський снаряд, а вона з донькою переїхала в Дніпро, творить і допомагає армії. Неймовірної сили люди – творять і з усіх сил намагаються допомагати і донатити. От і ми теж…
“Наша творча лінійка теж змінилася – вироби на патріотичну тематику стали більш популярними, затребуваними, – каже пан Дмитро. – Українці навчилися цінувати своє – свою мову, свою культуру, своє мистецтво…
Після облоги Чернігова, коли ми з дружиною вперше за кілька місяців зайшли у нашу майстерню, сіли та й думаємо – що ж його робить?..
У країні – повномасштабна війна, не знаємо, чи комусь зараз потрібні наші шкатулки і всі вироби… Але вирішили спробувати – написали у соцмережах, що знову почали працювати, виставили трохи фото робіт – і люди засипали нас питаннями, підбадьореннями, замовленнями. І коли ти розумієш, що ти і те, що ти робиш, потрібне людям – це просто таки окриляє. Працюєш – і людям допомагаєш, і собі натхнення та розрада…”.
“Багато виробів – бюджетних заготовок – у нас закуповують благодійні організації для майстер-класів із дітками: дітками із територій, які були окупованими, діток-переселенцями, усім, кому потрібне психологічне “розвантаження”. Прапорці і тризуби беруть волонтери – щоб згодом, прикрашеними чи розфарбованими подарувати їх військовим. Стараємося дарувати людям щось із виробів – аби потішити їх, підтримати.
Узагалі, усе, що робимо, допомагаючи іншим – робимо не для “галочки”, а тому що хочемо це зробити, – каже пані Оксана про волонтерську роботу подружжя. – Для мене це навіть не волонтерство, а – мов ковток повітря. Допоможеш людині у скруті, візьмеш додому безпритульного котика з вулиці, завантажиш хлопцям буса на передову і – відчуваєш – дихаєш! Це як коли удома генеральне прибирання зробиш – так, непросто, так утомлюєшся – але ж наскільки відразу легше дихається! Так само волонтерство – це, фактично, “генеральне прибирання” душі. Дозволяє навести лад в собі. А ще іншим добрий приклад показує, і дивлячись на тебе, можливо, ще хтось теж захоче це зробити. Так і живемо…”.
