Дитинство – попри все!
“Мене звуть Дмитро. Я живу у місті Краматорськ. Я прошу невеличку штангу, щоб міг займатися вдома, тому що на вулиці у нас дуже складно тренуватися – часто повітряні тривоги…”. Хлопчик у спортивній формі помітно хвилюється, записуючи своє зворушливе відеозвернення…
Дмитрику 12. Звичайний хлопець, який любить футбол, морозиво та ігри з друзями – усі нехитрі атрибути щасливого дитинства. Але його дитинство – дитинство у прифронтовому місті – це про сміливість та незламність…
Краматорськ… “Місто-привид” – саме писали журналісти про прифронтове місто ще рік тому.
Нині і місто, і містяни потрохи повертаються до життя, проте життя тут ой, яке нелегке – від тривоги до тривоги, тому нас так і розчулив лист від юного спортсмена Дмитрика.
“Для нього спорт – це така, можна сказати, паличка-рятувалочка, – розповідає мама хлопця Оля. – З початком повномасштабного російського вторгнення ми були змушені покинути свій дім. Майже рік я з дітьми прожила у Києві. Далеко від дому, від друзів та рідних, зовсім самі… На що спертися, якщо немає своїх стін? Найважче було Дмитрику – він сумував за домом, за шкільними друзями, яких тепер бачив лише по зуму під час навчання, за усім, що довелося залишити”.
Сміливість почати життя "з нуля"
“Минулої весни наш Краматорськ обстрілювали, – розповідає пані Оля. – Спершу ми думали, що вдасться перебути-перечекати, але обстріли ставали щоразу інтенсивнішими, у місті уже не працювали ні лікарні, ні магазини, ні аптеки, і ми з дітьми вирішили виїжджати…
Із Краматорська ми виїхали 9 квітня. Чому ця дата так врізалася у пам’ять? Тому що це дуже страшна, трагічна дата – 8 квітня російські окупанти обстріляли ракетами вокзал, де люди чекали на евакуаційні потяги, тоді загинуло дуже багато людей – і дорослих, і діток… Того дня ми теж мали там бути – проте не змогли придбати квитків на потяг і вирішили відкласти виїзд на наступний день. Це був справжній жах – і ми дивом його уникнули, дивом врятувалися…
Я з двома дітками – Дмитриком та старшою донечкою вирушила практично у невідомість: спершу виїхали у Дніпро, згодом перебралися до Києва.
Їхали, як думалося тоді, на кілька тижнів, а прожили там майже рік. На те, щоб почати життя “з нуля”, теж потрібна була сміливість. Але думками ми всі були із нашим рідним містом та людьми, котрі залишилися у ньому…
З пані Ольгою волонтери простору добра Goodacity познайомилися торік восени – зворушила її турбота про стареньку самотню сусідку, яка залишилася умісті. Разом нам вдалося допомогти жінці.
“Мені дуже імпонує вислів про те, що у темні часи добре видно світлих людей, – каже пані Оля. – Нам усім нині потрібно знаходити світлі моменти – попри все, підтримувати і допомагати, кому можемо. Нам потрібна така, знаєте, наполегливість у добрих справах: кожен із нас може комусь допомогти – просто цього треба захотіти, не думати – чого саме я, а – ніхто, крім мене! – говорить жінка. – Нам ж на новому місці теж допомагали усі небайдужі: хтось нам допомагає, комусь – ми… Так і живемо! Бо інакше ж як?”.
Дім – це місце сили
“Чим запам’ятався мені майже рік вимушеного переселенства? Неймовірною людяністю та взаємодопомогою. Попри те, що було дуже важко – у нас нічого не було, ми з дітьми спершу спали всі троє на одному дивані у зйомній квартирі, були добрі та світлі моменти… Сусіди, коли довідалися, звідкіля ми приїхали, дуже тепло до нас поставилися, від щирого серця турбувалися про нас – брали нас із собою на прогулянки, влаштовували пікніки для дітей… Адже дитинство не чекає, коли закінчиться війна – воно тут і тепер! Зовсім незнайомі раніше нам люди так перейнялися нашою долею – дуже приємно, що такі люди є! Навіть нині, повернувшись до Краматорська, ми з ними на зв’язку.
Уже понад місяць ми вдома. Вдома… Я раніше не задумувалася, скільки всього у цьому слові. Дім – це місце сили, це там, де по-особливому сходить сонце. Це місто, де рідні кожна вуличка і закуток, де так багато дорогих і близьких мені людей.
Мене часто запитують – чи не страшно, чи не важко було повертатися. Я ж на це: повернутися – не було важко. Важко було бути деінде.
Дмитрик дуже хотів додому, скучав за друзями, йому, мабуть, з нас усіх було найважче. Ми всі хотіли бути тут – де наше серце, де наше життя. Удома і стіни допомагають – тепер ми знаємо, як це… Так, війна ще вирує, снаряди все ще падають, фронт не так і далеко від нас – але ми віримо в ЗСУ і переконані, що нашу Перемогу святкуватимемо у рідному місті! Що вдома, то вдома… Як би не було важко чи страшно, але це – дім. Що плануємо робити далі? Жити! Жити і чекати на перемогу, наближаючи її, чим можемо”.
Як спорт рятує від війни
Нині Краматорськ потрохи повертається до звичного життя – восени з’явилися газ та опалення, люди потрохи почали повертатися – місто уже не таке порожнє, як було рік тому… Місто – це насамперед люди. Комусь треба тут бути, працювати, купувати продукти, наповнювати це місто. Нині в Краматорську уже працює з десяток аптек, невеликі магазини… Сусідка наша, Раїса Тимофіївна, та, котрій ми з вами допомагали, зраділа нашому приїзду, каже, добре, що компанія є, вже мені веселіше буде…
Дмитрик сумує за друзями та гуртками, які відвідував раніше, до великої війни: він п’ять років ходив на боротьбу, назбирав медалей у свою “скарбничку”, займався баскетболом, у Києві ходив на бокс. Нам пощастило знайти чудового тренера, який безкоштовно займався із дітками, аби трохи відволікти їх та зняти стрес.
Він сам оплачував оренду залу, тренував діток – казав, що хоче допомогти їм хоча б у такий спосіб.
У Краматорську нині не працюють жодні гуртки для діток – тому треба думати, чим зайняти та як розважити синочка… Він такий молодець, допомагає мені у всьому! У нас тут раз на тиждень видають хліб – треба йти по нього о 5 ранку, займати чергу – то Дмитрик завжди ходить зі мною, старається підтримувати мене у всьому!
Дякую Goodacity за штангу та спортивні знаряддя для Дмитрика – як він їм радів, відразу взявся тренуватися! Для нього спорт – це такий потужний антистрес: спорт дає змогу розвантажитися психологічно, вчить працювати та перемагати. Вірю, що в нас усіх попереду ще багато перемог, і та, омріяна, найголовніша! Сміливість – це коли любов сильніша за страх… Сміливість бути Україною! Моя країна буде щаслива, моє місто буде таким же квітучим і красивим, як до війни. Борімося і поборемо, я в це вірю. І це для мене не пафосні слова. Я прокидаюся з цим переконанням і засинаю, і це мене тримає!
