Тато в полоні, мами – немає…
“Бабусю, а чого всіх діток ведуть до школи мама і тато, а мене – тільки ти?” – сині Богданчикові очі наповнюються сльозами. Тато хлопця уже понад півроку в полоні, мами – немає…
Богданчику сім. Він любить гратися машинками, малювати і ганяти футбол. “Мій тато захищав Україну і потрапив у руки ворогів, – довірливо розповідає він. – А я його чекаю, кожен день чекаю…”.
– Живемо надією – ось уже восьмий місяць, – розповідає бабуся хлопчика, пані Марія. – Днями Богданчик прокинувся і каже: “Мені тато приснився, що він біля мене, обійняв мене…”. Щодня виглядає свого тата у вікно…
Якось, коли грався своїми машинками-пістолетиками, каже мені – я піду воювати, щоб його звільнити! Я ледь не заплакала – думаю, дитино, хоч би на твій вік вже війни не було… Діти під час війни переживають стільки болю…
Мама розбила мені серденько
“Дивлюся на синове фото в дитинстві і Богданчикове – одне лице, онучок – викапаний тато, – каже пані Марія. – Маму Богданчик знав тільки перші два роки життя. Син Дмитро ще з 14 року – на захисті України, рік був в АТО, воював біля Дебальцево. З Луганщини і привіз нам невістку – познайомився там з нею під час служби. Одружилися, за якийсь час народився Богданчик, здавалось би – живи й радій, але життя не склалося… Наймали хату в сусідньому селі, то поки Дмитро був на роботі, невістка залишала самого і зачиняла у хаті малого Богданчика – йому тоді ледве два роки виповнилося, а сама йшла розважатися з друзями, якими дуже швидко “обросла”…
Сусіди розповідали, що з будинку часто було чути дитячий плач. Переїжджали в інше село, подалі від “компанії” – знову повторювалася та ж історія… Ет, болючі то спогади… Дмитро не витримав, разом із Богданчиком повернувся додому. А далі – був йому і за тата, і за маму. Бувало таке, що і на роботу з собою за руку водив, коли дитячий садок був на карантині.
Син, попри все, намагався підтримувати колишню дружину, допомагав їй, влаштовував їй зустрічі з сином – ще коли Богданчик був менший, привів його до неї на день, а вона уже незабаром телефонувала, просила його забрати… Мабуть, ніколи цього не зрозумію – як мама може відвернутися від своєї дитини?!
Нині, хоч і живе за десяток кілометрів від нашого села, але життям Богданчика не цікавиться, роками уже не спілкувалася з ним, ніколи до дитини не навідується, цьогоріч суд позбавив її материнства – а вона навіть на засідання не прийшла… Боляче це все. Спогади Богданчика про неї – не з приємних, нині і згадувати про маму не хоче…
“Такої мами більше не хочу, мама розбила мені серденько”, – не по-дитячому зболено якось сказав він… У маленької дитини – такі глибокі думки… Він у нас такий “філософ” змалечку – інколи як щось скаже! А співає як гарно – у нас коли зовсім скрута була, я продавала на базарі городину і брала Богданчика з собою, то він нас усіх піснями розважав – кілька десятків поспіль і народних, і сучасних, бувало, співає, і не втомлюється, і то так артистично, з душею! Торік на сільському святі співав пісню “Ой, у лузі червона калина”, недавно теж виступав. Я знімаю на відео усі його виступи – коли Дмитро повернеться, покажу йому. Щовечора з Богданчиком молимося за його повернення…”.
Діти під час війни потребують радісних моментів
“Життя нелегке було, – розповідає пані Марія. – Ми з чоловіком народили і виростили чотирьох дітей, намагалися підняти їх на ноги… П’ять років тому чоловіка не стало – він довго і важко хворів, на лікування йшли шалені суми, я була змушена податися за кордон на заробітки, щоб віддати борги…
Діти – моя підмога, усі тримаємося і один одного і допомагаємо, хто чим може, усі підтримують мене і всім серцем вболівають за Дмитра. Старший син живе окремо, мають з дружиною троє діточок, одна моя донька нині за кордоном, друга — в Тернополі.
А ми з Богданчиком удвох. Він активний, непосида, але мене завжди слухається – усе допоможе, що попрошу. Дякую за гостинці для нього – діти під час війни так потребують радісних моментів! У школі добре вчиться, схоплює усе на льоту, старається… Любить малювати, малює жовто-сині прапори, військових…
“Урааа, тепер в мене є свій планшет, – щиро радіє подарункам хлопчик. – Я його так хотів… Буду грати в ігри, дивитися мультики? А малювати там можна? Я намалюю там солдата з прапором, коли приїде тато, покажу йому…”.
Ви знаєте, коли він грається, щебече – і мені на душі легше стає, бо ж серце у мене не на місці – хвилююся щодня за сина, думаю, як він там, молю Бога, щоб поміг йому…
Оскільки у Дмитра був уже бойовий досвід, воювати він пішов із перших днів повномасштабного російського вторгнення. “Хто, як не ми, – сказав. – Сину, ти тепер за старшого”, – обняв на прощання Богданчика. Дніпровщина, Запоріжжя, Донеччина – тримав оборону всюди, де було потрібно, чим далі, тим у більш “гарячих” точках. Про службу розповідав небагато, але намагався телефонувати нам з Богданчиком щодня, хоч на хвильку, просто, щоб заспокоїти і почути голос сина. Вони дуже близькі, для Богданчика тато – цілий світ! А як він радів, коли торік у листопаді Дмитро приїхав у відпустку додому! Весь час вони проводили разом. Діти і війна – це коли тата бачиш тільки у нечасті відпустки додому… А за трохи син знову подався на передову – навіть не казав нам, куди, аби не хвилювалися… Знову – хвилювання, короткі дзвінки із фронту, обійми з татом – лише по телефону. А коли наприкінці січня з Дмитром пропав зв’язок, материнське серце відразу почуло біду… Кілька тижнів не було жодної звістки, я не знаходила собі місця від хвилювання, згодом прийшло повідомлення, що син зник безвісти в гарячій точці на Донеччині. Невідомість була найстрашнішою… Аж якось у сні побачила Дмитра. “Мамо, я живий, не плач” – чула його слова… А потім доньки знайшли на російських ресурсах відео, де в одному з полонених впізнали Дмитра… Плакала і від щастя – що живий, і від болю за синочка… Тепер кожен день, кожна молитва – за нього… Не знаємо, де саме його утримують, не мали ще жодної звісточки від нього.
Чекаємо на кожен обмін, читаємо списки. Радіємо за кожного нашого військового чи військову, що повернулися з полону додому – це чийсь батько, чийсь син, брат чи чоловік, мама, дружина чи сестра. Чекаємо і віримо, що і наш Дмитро повернеться додому.
Богданчик якось запитав мене: “Бабусю, – каже, – скажи мені правду, мій тато – живий?”. Я розплакалася, обійняла його, кажу: “Живий твій татко, обов’язково дочекаємось його!”. Вірю, що так і буде!
