Ніжинська школярка Діана Насібова зібрала 800 тисяч гривень для військових
Субота, після обіду. 12-річна Діанка Насібова – у себе в кімнаті за уроками. На стіні у її кімнаті – великий жовто-синій прапор із підписами наших військових: “Дякуємо за допомогу”, “Разом – до Перемоги”, у шафі – подарована ними військова куртка, а на полиці серед нехитрих дитячих скарбів – невеликий скляний диск із написом “Всеукраїнська зоозахисна премія”.
Діанка – звичайна ніжинська школярка. Діанка – незвичайна ніжинська школярка! Діти волонтери тримають свій щирий та зворушливий фронт і збирають кошти на мрію мільйонів – Перемогу! За понад рік волонтерства дівчинка зібрала понад 800 000 гривень допомоги для військових, а ще вона – єдина у всій країні дитяча лауреатка Всеукраїнської зоозахисної премії від UA Animals! Для самої ж дівчинки та її рідних волонтерство, допомога армії та турбота про тварин – річ природня і вже звична.
Волонтерство – за покликом серця
Діані цьогоріч у липні виповнилося 12. Її, загорнуту в жовто-синій прапор, кожних вихідних, а то й частіше, можна побачити на ринку в Ніжині – ось уже більше року Діана продає власноруч зроблені прикраси, щоб допомогти українським військовим. Біля її місця часто можна побачити переноску з котиками чи песиками – дівчинка разом із мамою опікується безпритульними тваринами і шукає для них нові домівки.
“Ніхто її не підштовхує до цього, ніхто не змушує – це повністю її ініціатива і бажання, – каже мама дівчинки, пані Світлана. – Діанка дуже горить допомогою військовим, турботою про тварин і всім тим, що вона робить! Це її, це йде від її серця!
У нашій родині прийнято завжди допомагати тим, кому потрібна допомога – це як спосіб життя і дитина росла, спостерігаючи це. Діанка ще змалку турбувалася та опікувалася усіма живими створіннями, причому не лише котиками й песиками, їжачками-пташечками, а й навіть жуками і павуками, – сміється жінка. – Навіть попри те, що вона їх дуже боїться, Діанка ретельно оберігала життя кожного павучка чи мухи, яка залітала в кімнату – їх можна було тільки акуратно випускати…
Коли Діаночка народилася, у нас вдома було п’ятеро собак, і вони разом зі мною її “няньчили” – у них завжди була повна гармонія та взаєморозуміння! Донечка дуже-дуже любить тварин. Мабуть, це у неї спадкове – скільки себе пам’ятаю, я допомагала безпритульним і покинутим “хвостикам”: рятувала, лікувала, стерилізувала, шукала для них добрі руки. Садила маленьку Діаночку у візочок, брала переноски з підопічними тваринами і вирушала на ринок, щоб спробувати прилаштувати їх. А коли доня трішки підросла, сама запропонувала – “Мамо, ти працюєш, давай, я піду на ринок з пухнастиками…”. Вона молодчинка – знає, кому можна довірити тварину, а кому не варто, завжди цікавиться умовами, у яких вона буде жити і ніколи не віддасть у недбайливі руки. Фотографує людей, які беруть котика чи песика, записує їх контакти, попереджає, що ми за якийсь час перевіримо, у яких умовах утримується тварина. Так Діанка допомагала-зооволонтерила уже багато років, а з початком повномасштабного російського вторгнення взялася допомагати нашим захисникам – як і інші діти волонтери.
Коли Перемогу наближають діти волонтери…
Діанка каже, що її найзаповітніше бажання — аби війна закінчилася. Пригадує ранок 24 лютого, коли мама розбудила її не словами “доню, пора до школи”, а – “доню, почалась війна…”.
“Коли почалася повномасштабна війна, ми якраз удома виходжували знайдених на смітнику новонароджених цуценят., – розповідає пані Світлана.
– Чоловік із перших днів стояв із хлопцями на блокпостах, захищав наше місто – а мене з донею та цуценятами вмовив переїхати до подруги. Так ми всією компанією – двоє наших собак, двоє собак подруги і троє маленьких цуценят – усі разом і жили. Ми були вражені, коли попри весь жах навколо зголосилися люди, які хотіли забрати цуценят – це було просто диво! Десь із місяць ми з Діанкою жили у друзів на Львівщині. Коли наш тато, який допомагав вивозити людей із обложеного Чернігова та з Ніжина, приїжджав до нас, ми передавали йому продукти для людей у місті і обов’язково котячий та собачий корм – а він згодом уже висилав нам фотозвіти нагодованих “хвостиків”. А перед Великоднем ми уже повернулися назад до Ніжина.
Діанка знову взялася ходити на ринок прилаштовувати тварин, і ось якось прийшла звідти і каже: “Мам, там буде ярмарок – а якщо б я взяла на нього свої вироби з бісеру, щоб продавати на допомогу військовим?”.
Взяла, пішла на ярмарок, тоді якраз на ньому були такі ж, як і вона, діти волонтери, прийшла звідти така радісна і натхненна – заробила для ЗСУ щось майже 400 гривень. А тоді й каже: а можна, я буду щодня ходити, а зароблені гроші віддаватиму у Всіхсвятську церкву отцю Сергію – він ще з 2014 року їздить до військових, возить їм щотижня допомогу. І закипіла робота: Діанка звечора плела браслети і брелки з бісеру, а вранці йшла на ринок їх продавати. Так раділа, коли люди підходили, купували її вироби або просто донатили, коли за день вдавалося зібрати навіть тисячу гривень для наших хлопців. Так ми взялися закривати запити військових: дякуючи небайдужим людям з великим серцем, черговий тепловізор, старлінк, генератор чи інше необхідне обладнання їхали до наших воїнів. Я взялася допомагати Діанці – розкладати її вироби, фотографувала її з добродіями, які купували вироби і допомагали військовим, а увечері викладала в соцмережі фотозвіт: яку суму вдалося зібрати. Дивлюся – Діанку уже дехто впізнає, коли вона виходить на ринок, міський голова Ніжина вручив їй офіційне посвідчення волонтера. Для донечки ж найбільше щастя – це коли військові приїжджають, коли вдається з ними поспілкуватися, а коли вони дякують, дарують шеврони, коли привезли їй прапор із підписами хлопців, її радості не було меж! Вони всі – її Герої, всі – найрідніші! У нас багато друзів нині захищають Україну, воює мій брат, воює моя подруга – вважаю, нині кожен свідомий українець повинен допомагати тим, хто захищає нас.
Не повертатися спиною до тих, хто повертається з війни
Коли порахували, скільки коштів загалом вдалося зібрати Діанці, і самі були вражені: за рік з “хвостиком” – вісімсот тисяч гривень! Такими темпами, якщо піднатиснем, до Нового року буде мільйон!.. Не втомлюся дякувати неймовірним людям, які допомагають, заряджають і надихають! Бувало, хтось підійде, обійме, поговорить – і від тієї людини отримаєш стільки позитиву і натхнення – хочеться іноді всіх обійняти, про кожного написати, подякувати! Важить не сума донату, а саме отой дух і натхнення, оте світло, що людина несе в собі. Діана уже більше року приходить на ринок, щоб збирати кошти на потреби військових – і, ви знаєте, є такі люди, які уже більше року приходять нас підтримати, спеціально приходять на ринок, аби їй задонатити…
Буває і “ложка дьогтю” – дуже важко і неприємно, коли стикаєшся із негативом: коли чуєш розмови на кшталт “навіщо це їй”, “це все піар”… Спробували б ці “доброзичливці” так, як Діанка – рік часу через день виходити на ринок – у спеку і в мороз, у дощ і вітер… Я виставляю у себе на сторінці в соцмережах світлини з Діаною та людьми, які купують її вироби і допомагають армії не тому, що “піарю” свою дитину. Я показую і буду показувати Людей, які допомагають! Часто мені наші військові пишуть – дякую, побачив на світлинах когось із своїх рідних – брата, тітку, бабусю… Виставляю для того, щоб вона була прикладом для інших. Бо якщо прийде і поряд стане ще одна людина – це вже вдвічі більше допомоги нашим хлопцям!
Боляче чути тут, у тилу, розмови на кшталт: “Скільки ще триватиме та війна, ми вже втомилися, скільки можна донатити?”. У квартирах, у теплих ліжках – втомилися?! А хлопці ТАМ – не втомилися? Узимку, бувало, мінус десять надворі, сніг мете, дівчата з ринку нам телефонують: “Не йдіть сюди з Діаною, дуже холодно, людей нема…”. Ми з нею переглянулися, а вона мені: “Мам, а у наших військових ж вихідних немає…”.
Одяглися потепліше, Діану шарфом аж попід очі замотала – і вперед! І, ви знаєте, донечка жодного разу за минулу зиму не хворіла. Для неї найстрашніша фраза – це почути: “Все, ти на ринок сьогодні не йдеш!” – сміється пані Світлана.
“Навіть не уявляю, як вона все встигає, – каже мама дівчинки. – Удома все мені допомагає, вчитися встигає. Навчання, гуртки, плетіння прикрас, а щосуботи і щонеділі – зранку на ринок, збирати донати і допомагати із прилаштуванням тварин. Щойно повернулася з ринку, повчилася і каже: “Мамо, у мене ще трохи часу є, давай, я поїду у притулок, пограюся там з песиками – вони ж, бідні, мабуть, скучають”. І в такому режимі уже другий рік живемо… Такий спосіб життя – він не завжди легкий, але дуже натхненний – ти тратиш час, кошти, але таким чином наповнюєш серце…”.
“Мені нескладно, – запевняє Діанка, – коли запитуємо про волонтерство нон-стоп, якому вона дарує свій час і серце. – Деколи буває, що втомлююся, але тоді кажу собі, що це дрібниця в порівнянні з тим, як зараз нашим військовим – вони у нас дуже сильні, тож треба бути сильними і нам! Зараз он ще довчуся і поїду до притулку – погуляю там з песиками, вони ж, бідненькі, увесь день сидять, чекають…”.
Субота, вечір. Діанка доробляє домашні завдання, перераховує та ретельно складає браслетики і брелки, проводить рукою по жовто-синьому прапору та військовій куртці-подарунку від Захисників. Завтра – знову на ринок, де знову збиратиме донати та допомогу для військових. Завтра буде новий день – і ми будемо ще на день ближчі до нашої Перемоги. А наближають її такі от діти волонтери!
