Дві війни волонтерки Світлани
“Подзвоніть Світлані”. Ці два слова – як своєрідний код для тих, кому потрібна допомога.
“Телефон увесь день “червоний”, – сміється пані Світлана. – Бачите родину в скруті, яким потрібна допомога – подзвоніть Світлані; надійшли запити від військових – подзвоніть Світлані; почули про онкодіагноз і не знаєте, як жити далі – подзвоніть Світлані, вона допоможе, адже й сама пройшла через це… І ще багато різних життєвих прикладів та ситуацій, на які одна відповідь – “подзвоніть Світлані”…
І люди дзвонять. І ми спілкуємося, вирішуємо, шукаємо, допомагаємо…
Там коробка з ліками поїхала в паліативне відділення Чернігівського онкоцентру – полегшити комусь останні дня життя, там завантажили бус військовим на Схід, а тут передали допомогу багатодітній мамі, у якої виявили онкологію…”.
Сказати про нашу співрозмовницю “відома чернігівська волонтерка” – не сказати й сотої частини усього, що вона робить! Сказати, що вона сильна жінка – теж сказати дуже мало… Коли у тебе дві війни – це про кожен її день: її сили духу вистачає на те, аби, борячись із раком, на повну силу волонтерити та допомагати іншим! Її історія – це історія про те, що рак – не вирок, та про те, як не здаватися та перемагати!
Під час хіміотерапії… в’язала шкарпетки на фронт
“Коли у 2014 році почалася українсько-російська війна, мій син пішов добровольцем на фронт, – розповідає пані Світлана. – Нині він офіцер, служить в авіації, на додачу до двох своїх вищих інженерних освіт, отримав ще й третю, військову… Чоловік у мене теж військовий, був пов’язаний з авіацією, нині він уже у відставці. Я ж узялася волонтерити – щоб допомогти сотням таких самих хлопців, які першими стали на захист України.
Це, так би мовити, моя перша війна, а коли у 19 році мені поставили онкологічний діагноз – мабуть, далися взнаки усі хвилювання та сльози – почалася ще одна війна… Війна в квадраті… Але, знаєте, що неймовірно підтримало і зворушило? Ті самі військові, яким я усі попередні роки відправляла посилки на фронт – вони першими взялися допомагати мені!
Далі – операція, хіміотерапія… Пройти цей найважчий період допомогла підтримка організації “Амазонки” та її керівниці – неймовірної Лариси Лопати. До повномасштабної війни ми багато спілкувалися і підтримували одна одну, а також разом їздили на спеціальні навчання, тематичні конференції, на відпочинок чи психологічні “розвантажування”, допомагали тим, кому це було потрібно, роз’яснювали, що рак – не вирок. Нині, на жаль, через повномасштабне російське вторгнення зустрічаємося не так часто, як хотілося б, проте люди, які потребують допомоги, залишилися – і я взялася робити для них все, що в моїх силах… Допомагаю, чим можу – речими, ліками, усім необхідним. І на прикордонні у мене є “підопічні” родини, і багатодітні сім’ї, і військові, і пацієнти онкоцентрів – усі-усі! Відмовити не можу нікому… Кожен день кудись поспішаю з допомогою – в онкоцентр з ліками та засобами догляду, відправити посилки на фронт хлопцям, передати допомогу сім’ям у скруті… Люблю і вболіваю за усіх! Та й як тут не допомогти: тільки уявіть, дівчина-медик з онкоцентру пішла на фронт, допомагати чоловіку, вона нині – бойовий медик…
А я у неї “зв’язкова” – намагаємося допомагати, чим можем, закривати ті чи інші потреби… Нині відправила теплі речі нашим хлопцям, завтра піду до жінки, яка в’яже адаптивні шкарпетки, буду їх по шпиталях розносити, тоді – разом із Олею Мамєєвою передаємо необхідну медицину військовим на стабпункти…
Знаєте, може, це все – і крапля в морі. Але навіть ця жменька ліків полегшить чийсь біль, цих кілька десятків шкарпеток когось зігріють… Я, коли починала волонтерити у 2014 році, просто думала: я не знаю нічого про сина – чи йому там зараз не холодно, не голодно… Я попіклуюся про таких самих хлопців, як він, і, може, і про мого сина хтось попіклується, хтось і йому допоможе…
Навіть під час хіміотерапії шкарпетки на фронт в’язала, і то так активно, що потім певний період уже навіть дивитися на нитки і спиці не могла… Але всім, хто допомагав мені із лікуванням, хто переслав кошти, я в’язала і висилала рукавички, щоб зігрівали людей за їхню доброту.
А коли уже після повномасштабного вторгнення їздила на лікування в Німеччину, то там в’язала також – з патріотичними принтами. Купувала нитки і в’язала жовто-блакитні набори – шапки, шарфи, і дарувала їх німцям – тамтешня громада взялася активно допомагати. Везла туди сувеніри, прапори від наших військових, а назад, до Чернігова – холодильники для ліків, павербанки, консерви для наших військових. Все чим нам допомагає тамтешня громада, усе потім їде до лікарень або на фронт. Постійно щось робимо – це такий колообіг добрих людей і справ! Знайома – дівчина з Харкова, яка з сином зараз в Італії, малює картини, передає їх до Німеччини, ми їх там продаємо і на отримані кошти уже купили автівку для військових.
Питаєте, де беру на це час і сили? Часу не вистачає ніколи, а сили… Людина ж складається з того, що віддає. З цього і беру сили. Якби я сиділа вдома і весь час думала про свою хворобу, гризлася, уже б, певно, опустила руки – хворіла б більше, боліло б більше… А тут думаю і дбаю про інших – і мене це наповнює.
Рак – не вирок: треба питати не "за що", а – "для чого"...
Повномасштабне вторгнення відкинуло на другий план онкозахворювання, проте вони нікуди не поділися. І пацієнти з онкологією потребують допомоги нині набагато більше, ніж раніше – адже рак не відступає, коли летять ракети… Зараз лікуватися стало набагато важче, але тримаємося. Раніше ми з дівчатами-волонтерами ходили по палатах Чернігівського онкоцентру, спілкувалися із пацієнтами, заспокоювали їх, пояснювали, що життя не закінчується, коли чуєте “У вас – рак…”, адже рак – не вирок. Що лікування складне, але одужання того вартує!
Що не тільки вам потрібна підтримка ваших рідних, але і їм – ваша… Що не варто приховувати від інших свій діагноз. Що треба мати розуміння і чіткий план лікування. Так багато того, що ніхто, крім людей, які самі це пройшли, не може вам розповісти і пояснити… У нас узагалі тема онкологічних хвороб дуже мало проговорена в суспільстві. Люди досі мало знають про профілактику, банально не знають, як спілкуватися з тими, хто почув такий діагноз, як їх підтримати і підбадьорити.
Ми, онкохворі, не кажемо – “чому я”, “навіщо мені все це”? Треба питати не “за що”, а – для чого? Можливо, для того, щоб переосмислити своє життя – у мене так і сталося…
Кажуть, війна – це лакмус, те, змушує переглянути власні цінності та пріоритети, переосмислити своє життя. Рак – це теж лакмус… І теж війна – ти ведеш контрнаступ і звільняєш від ворога власне тіло. У мене стільки планів та цікавих проектів попереду – і для військових, і для людей, які борються з онкологією.
Я маю освіту у сфері рекреації: як професійний масажист, до великої війни робила військовим безкоштовно відновлювальні масажі – у планах відновити це. Хочеться допомагати ще більше, ще більшій кількості людей та у більшій кількості сфер. Сьогодні я комусь допоможу, завтра мені допоможуть – так і живемо…
Коли у перший місяць “повномасштабки” наша Олександрівка була в окупації, коли сиділа у підвалі – було дуже страшно. А коли вдалося звідти вибратися, друзі та знайомі раділи за мене, мабуть, навіть більше ніж я сама. Я поїхала до Києва, взяла ліки і… повернулася додому. Я опікувалася багатьма родинами, у яких були розбиті хати, доглядала за тваринами, я б не покинула їх… У нас там танки російські просто по вулицях їздили, порозбивали усе – ні води, ні газу, ні світла не було. Пережити це все – це було неймовірно важко…
Після всього пережитого ти розумієш, що живеш одним днем. І цей день повинен пройти так, щоби ти зробила якомога більше гарного – для когось, не тільки для себе. Допомогти, лишити по собі щось добре. Так і стараюся жити. По іншому ніяк…
