Втратив зір на війні, але знайшов себе у гончарстві
“Я тепер бачу руками”, – каже Іван. Він сідає за гончарне коло і береться витягувати глину. Він втратив зір на війні, але знайшов себе у гончарстві.
“Ліплю своє життя з глини заново”, – усміхається чоловік.
У мирному житті він мав улюблену роботу, дружину та двох синів. Наймолодший синочок народився уже під час повномасштабного вторгнення.
“Я дочекався народження синочка – бо розумів, що якщо зараз не побачу його, то “потім” уже може і не бути… Потримав крихітку на руках і пішов боронити найважливіше. А нині свого сина бачу – серцем…”.
Війна змінила його життя, але не зламала. Він втратив зір, але не втратив сили духу й жаги до життя.
“І в темряві можна жити і творити”, – каже вінничанин Іван Шостак, ветеран, десантник, захисник, неймовірно сильна та світла людина. Людина, що творить своє життя – у прямому й переносному значеннях.
Зачаровано спостерігаємо, як з-під його рук виходить зграбне глиняне горнятко… У студії таких його виробів – теплих, щемних і з душею – кілька десятків. На кожному з них – логотип з емблемою десантно-штурмових військ та гаслом: “Ніхто крім нас”.
“Бо ніхто, крім нас, нашу свободу не виборе у цій війні, – усміхається чоловік. – Із цим гаслом я і йшов захищати Україну…”.
Потримав на руках сина і пішов на війну
Служба в ЗСУ розпочалася для Івана ще в 2015 році – коли добровольцем зголосився в АТО.
“Через певні хронічні проблеми зі здоров’ям я не був придатним до військової служби, тож мене не дуже рвалися брати на війну, – розповідає чоловік. – Довелося походити, позбирати довідки”.
“Знайомі сміялися: інші платять гроші, щоб “відкосити” від війни, а ти заморочуєшся, щоб туди потрапити… Ось так. Зимою 2015 я вже був у військовому строю: тішуся, що потрапив до 79-ої бригади – знайшов там мотивованих та надійних побратимів. Відслужив аж три роки – і навіть коли демобілізувався, розумів, що росія на цьому не заспокоїться і що “продовження буде”. У лютому двадцять другого це сумне передбачення збулося.
Дружина була при надії, я дочекався народження синочка – перед тим, як іти воювати, дуже хотілося взяти хоч раз свого сина на руки. Потримав і пішов на “велику війну””.
За три роки служби в АТО Іван не раз потрапляв у дуже гарячі ділянки бойових дій, але такі масові та масштабні, як з початком повномасштабки – він бачив уперше… Коли по тобі летить усе, що у ворога є – напевно, такої страшної війни з такою кількістю видів озброєння світ ще не бачив…
“Скажу вам зі свого досвіду: наші військові кожного дня роблять просто неймовірний подвиг, інколи навіть – вище людських можливостей…”.
Заново ліплю своє життя
Наш співрозмовник – людина надзвичайно скромна. Про його численні подяки Івану від командування за проявлену мужність та героїзм – дізнаємося з інтернету, а не від нього.
“Виконував свої завдання, служив народу України, – каже Іван. – Пройшов бої на бахмутському напрямку, а 1 березня, коли ми йшли на підкріплення хлопцям між Бахмутом і Часовим Яром, отримав поранення, яке й призвело до повної втрати зору.
Лікування зайняло два тижні – ото й по всьому. А далі мене виписали додому – і треба було якось давати собі раду…”.
Після поранення Іван чотири місяці лежав удома – і морально було дуже важко, і давалися взнаки наслідки контузії: крутилася голова, навіть п’ятсот метрів не міг пройти. Згодом, на щастя, приїхав його побратим – от він і “розрухав” Івана, каже: “давай, вставай, “лупаймо сю скалу”, життя триває, треба щось робити, рухатися далі”.
Далі – реабілітація і після неї почалося нове життя Івана. Попри усі його заперечення, його заставили повірити в себе, показали, що навіть у темряві існує життя і є світло. Насамперед – власне, внутрішнє. І світло від світлих людей поруч.
“Одного дня мене запросили в майстерню до такої неймовірно світлої людини пані Вікторії (відомої майстрині гончарного мистецтва Вікторії Ніколаєвої) спробувати себе у гончарній справі. Спробував – з її допомогою усе вдалося, сподобалося.
Подумав: “О, класно, треба буде повторити”. Потім, коли уже сам сів за коло, зрозумів, що не все насправді так просто, – усміхається Іван. – Поки глину “відцентруєш”, поки зловиш – аж упрієш)
“Поки наловчився, бувало всякого: і глина не раз по руках била, і горнятка уже готові зминалися, зкособочувалися… Глина – дуже примхлива “пані”, ледь щось не так – вже пропало все, що робив. Що тоді робити? Береш новий шматок, розминаєш, і ліпиш заново… Подумалося: усе наше життя – глина… Ліпиш-ліпиш щось докупи, витягуєш, а тоді раз – і все зім’ялося, пропало… Щоб не плакати над утраченим, береш і починаєш усе заново – крутиться гончарне коло, крутиться життя… Так і я нині творю своє життя заново”.
Незрячі, які бачать серцем
“Спершу робив глиняні чашечки, потім пробував миски робити, але це було вже складніше, далі вищий пілотаж – макітри, за ними уже багато людей питають) Це теж непроста робота, там специфічна форма.
Кілька десятків виробів знайомим рідним та побратимам роздарував.
Удома час п’ю зі свого власноруч зробленого горнятка – він так смакує найкраще!
У побуті нині з усім уже даю собі раду, – розповідає чоловік.
– Удома і їсти можу приготувати, і попрати та зробити усе найнеобхідніше. Завдяки застосункам, які озвучують текст і навіть розповідають, що зображено на картинці – користуюся телефоном. Найважче було навчитися ходити самому – донині із цим проблеми, бо через важке поранення вестибулярний апарат не працює як слід”.
“Та й наші міста і вулиці до людей із різноманітними травмами не дуже пристосовані: дуже важко і тим, хто на кріслах колісних, і тим, хто не бачить. Бракує тактильної плитки для незрячих, мало звукових світлофорів. І, звісно – хочеться більшої включеності, більшої емпатії від суспільства – без жалощів, але з розумінням. Не оминайте нас. Не опускайте очей. Побачте нас. Ми не сліпі. Ми бачимо – серцем, емоціями, почуттями, руками… “Картинки” перед очима немає, але ж усі інші відчуття – є…
Не брати дурного до голови і брати себе в руки, – усміхається Іван на питання про те, як справлятися) Головне – не розкисати, не лізти в чарку. А найважливіше – це люди, готові підтримати. Тішуся, що таких знайшов…”.
Мистецтво у темряві
“Гончарую з грудня, – розповідає Іван. – Скоро буде рік, як взявся за ту справу. За чотири місяці зробив під сотню робіт і Вікторія запропонувала зробити у Вінниці мою персональну виставку “Мистецтво у темряві”. І от на цій виставці усі мої вироби… розібрали! Я був дуже здивований і приємно вражений, що стільки людей прийшло і що так потужно усі відгукнулися”.
Паралельно з гончарною справою Іван навчався на масажиста – у нього була мрія відкрити свій масажний кабінет. За кошти, виручені з продажу гончарних виробів, він купив масажний стіл і необхідні для роботи речі. Але коли вивчився і почав практикувати, то від перенавантаження у нього стався серйозний крововилив і Іван знову зліг у лікарню. Лікарі сказали, що працювати масажистом для нього – занадто велике навантаження, з яким організм не справляється, тому з цією мрією йому довелося попрощатися.
“Через лікування була вимушена пауза у гончарстві – нині я знову повертаюся за гончарне коло і хочу разом з Вікторією зробити виставку і зібрати кошти з продажу робіт на автівку-баггі для одної з бригад для наших штурмових бригад. Тішуся, що попри втрату зору і неможливість далі служити, знайшов себе й продовжую допомагати побратимам усім, чим можу”.
А Вікторія планує відкриття гончарної школи для важкотравмованих хлопців – щоб вони приходили, займалися і реабілітувалися через мистецтво. Усіх наших військових, які одужують від поранень, запрошуємо відвідати майстерню – відволіктися, змінити атмосферу.
“Це дуже цілюща творчість – буває, приходять хлопці після ампутацій, пригнічені, кажуть: “Та я навіть пробувати не хочу, що я там однією рукою робити буду…”. І тут бачать мене – як я, незрячий, сиджу за гончарним колом і роблю сам кухлі та горнятка, і міняють думку, кажуть: “Та давайте спробую” і беруться до глини. І від того вони зовсім по-іншому дивляться на життя і на поранення, я так думаю. І вірю, що в них все буде добре!”.
Прощаємося. Іван знову сідає за коло. Як же він натхненно гонЧАРУЄ!
“І в темряві можна творити. Коли я за роботою, забуваю про все, навіть про те, що не бачу”, – каже чоловік, усміхаючись.
Його внутрішнього світла так багато, що темрява – відступає…
