Як соло однієї небайдужої волонтерки перетворюється на злагоджений хор!
“…Був один випадок, який мене дуже вразив. Після звільнення Ізюма від російських окупантів ми декілька разів приїжджали туди з допомогою – привозили харчі і речі першої необхідності. І от одного разу підходить до мене дівчинка років десяти. Я, віддаючи їй пакунок з цукерками, припрошую: “Бери побільше, з подружками поділишся”. А вона мені: “А у мене нема подружок, їх або убило, або вони виїхали…”. Це найстрашніше, що я коли-небудь чула.
Ви знаєте, фраза “Діти – це наше майбутнє” – ніяка це не банальність. Без пафосу й надриву розумію її актуальний сенс: аби в України було майбутнє, ми в нашому теперішньому маємо допомагати дітям усім, що в наших силах! Так уже багато років і роблю…”.
Наша співрозмовниця, відома волонтерка, засновниця та керівниця ГО “Дерево Життя Полтавщини” Наталя Лелюк – із тих людей, для яких волонтерство і доброчинність – природні, як дихання. “Мені подобається допомагати людям, – усміхається пані Наталя, відповідаючи на питання про те, що спонукало її стати волонтером. – Мені не потрібно якогось особливого стимулу чи поштовху, щоб зрозуміти, що можна раз в якийсь період часу виділити зі своїх заробітків частину коштів. Купити смаколиків, щось потрібне для малюків, чого вони мало бачать в інтернатах… І – просто приїхати провідати. Насправді нема в цьому нічого надзвичайного, ми просто забули, що співчувати і допомагати – це норма”.
Хто, власне, такі – волонтери? Вони не мають суперкоштів, суперсил та суперможливостей, не проходять спецпідготовки із допомоги ближньому, вони – такі ж звичайні люди, як і ті, хто щодня проходить повз когось у скруті. Єдина різниця у тому, що волонтери – не проходять повз…
В інших країнах люди, може, і не знають, що це волонтерство – просто живуть і допомагають один одному, збираються у спільноти однодумців. Це ж так просто: якщо можеш – допоможи комусь, не маєш зараз змоги допомогти – однодумці допоможуть і підтримають.
Власне, історія пані Наталі – це історія про те, як соло однієї щирої та небайдужої волонтерки перетворюється на злагоджений хор!
Волонтерка "на повну ставку"
Пані Наталя – приватний підприємець, але насамперед, як кажуть усі, хто її знає – волонтер на повну ставку.
“Скільки тебе пам’ятаю, ти весь час допомагаєш дітям”, – сміється мій чоловік. Так і є: допомагаю, опікаю, намагаюся забезпечити усім необхідним та організувати для них корисне і цікаве дозвілля. Люблю займатися з дітками – вони такі щирі, світлі, так трепетно радіють чомусь новому.
– Як ви знаходите підопічних? – запитую пані Наталю. – А вони самі знаходять нас, – сміється жінка. – Найчастіше це діти-вихованці будинків-інтернатів, діти, позбавлені батьківського спілкування чи з так званих неблагополучних родин. Стараємося допомагати їм і з одягом, і з шкільним приладдям та усім необхідним, а насамперед – опікуватися ними, щоб вони розуміли і відчували, що про них дбають.
З 2014 року, з початком російської агресії, до нас у Полтаву приїхало чимало переселенців із Донецької та Луганської областей, з поміж них – багато діток. Діток, які не знали життя без війни. І так хотілося показати їм, що попри горе, яке несе війна, найголовніше – не загубити себе та не переставати мріяти…
Якось мама такої дитини пожалілася мені, що переживає, що нема чим зайняти дитину на літо, бо друзів та знайомих тут небагато, а на поїздку на море чи дитячі табори бракує коштів.
Кажу – у нас неподалік від Полтави, у Диканському районі, є дача, поруч ставочок, беріть ще діток і приходьте, відпочивайте, місця вистачить на всіх! Охочих назбиралося аж десятеро дітей, ми запросили ще майже десяток вихованців Мачушанського дитячого будинку і вирішили організувати їм дитячий табір!
І це була така нескінченна естафета добра: коли люди чули, що ми організовуємо табір для діток, самі рвалися допомагати: долучалися і організації, і просто місцеві мешканці: привозили картоплю та фрукти-овочі, місцеві підприємці хто хлібом забезпечив діток на весь час таборування, хто солодощів і смаколиків підвіз, всі допомагали, чим могли – бо ж розуміли, що усі одну справу робимо… А коли ми закуповували харчі для діток, продавці морозива, почувши про добру справу, ще нам додатково до куплених подарували нам два ящики морозива! Коли чули, що ми робимо і для чого, усі йшли нам назустріч, кожен хотів допомогти чи стати волонтером.
Вчителі з інтернату та місцевої Дібровської школи приходили і допомагали організувати діткам цікаве дозвілля – різноманітні творчі заняття, конкурси та змагання. У нас в селі дуже активна, згуртована громада – коли щось організовуємо, долучаються усі!”.
Стати волонтером – це відчути силу небайдужих!
Так і пішло-поїхало: одного літа нам вдалося організувати дитячий табір для тридцяти дітей, а наступного року їх було уже шістдесят, а далі ще більше! Табори були різного спрямування – і розважальні, і навчальні: щоб діти могли опановувати певні практичні навички. Тішить те, що скільки б діток не збиралося – а було й таке, що навіть 150 – атмосфера завжди була надзвичайно теплою, дружньою, домашньою. Діти настільки самоорганізовуються – помалювали-поліпили, тоді гайда футбол ганяти, старші за меншими дивляться, молодші за старшими тягнуться, самі діляться на команди на іграх. Для дітей такі табори – це те, що надихає і наповнює, і головне — відкриває цей світ з його хорошого боку.
Дитина, яка хоч раз пізнала людське добро – щире і безкорисне, вона потім захоче це добро передати далі, сама відтворити цю емоцію для когось.
Знаєте, що вражає? Коли підлітки, заробивши перші свої кошти, йдуть і купують гостинці, щоб пригостити менших діток – друзів, знайомих та сусідів, коли частину своїх нехитрих дитячих заробітків віддають на ЗСУ. Вони уже розуміють, яке це щастя – допомагати, ділитися.
І хоча через повномасштабне російське вторгнення нині ми не маємо змоги проводити дитячі табори, проте адресно допомагаємо тим, хто цього потребує, опікуємося дітками з громади, чиї батьки нині захищають Україну на фронті, дітками загиблих Героїв… Організовуємо свята, докладаємо зусиль, щоб їх дитинство було яскравим і наповненим, щоб вони почувалися важливими, любленими і сильними. І щоб своїми життям, своїми вчинками, своїми ідеями і мріями робили наш світ кращим. Діти не знають, що не можна змінити світ і саме тому вони його і міняють!
Благодійність – це не простягнута рука, а системна робота: слідкуємо за долею діток, яким віддавна допомагаємо, хтось уже в університеті навчається, хтось і сам став батьком чи мамою…
Найприємніше – це коли бачиш як уся громада консолідується, самоорганізовується. Наведу такий приклад: у нас в селі був занедбаний став, так от, коли ми вийшли прибирати біля нього, чистити, збирати сміття, до нас підтягнулися допомагати спершу місцеві дітки, а згодом і багато дорослих. Так толокою добру справу і втілили! Тепер я щороку купую та завожу на ставок дві машини піску – а місцева молодь уже сама його розкидає, натягли волейбольну сітку, облаштували місця для відпочинку, нині ставок – перлина села! Це приклад того, як за бажання можна самоорганізувати громаду як єдиний організм, головне – дати старт! І такі наші люди у всьому: коли збираємо допомогу для військових, варто тільки дати клич, як усі несуть, що можуть! Ось от сила небайдужих – вона допомагає гори звернути, – сміється пані Наталя. – Бо насправді стати волонтером – просто… Для цього достатньо бути небайдужим.
Як мені на все вистачає часу і сил? Чесно – і сама не знаю… Але надихаюся усім, що роблю. Коли любиш, коли “гориш” чимось – тоді можеш усе! Волонтерство має велику рушійну силу. Ця сила дає мені заряд енергії. Можливо, я мала опинитися саме тут, де я є, і робити саме те, що роблю, аби комусь стало легше жити на Землі і щоб моє життя від цього теж стало кращим”.
