Чернігівка Олена Шевченко чотири місяці жила у бомбосховищі та рятувала "хвостиків"
“Тварини під час війни особливо вразливі. Вони самі про себе не подбають, не попросять допомоги, так, вони безмовні, але бачили б ви їхні очі.
Чотири місяці моїм “домом” було бомбосховище”, – зі сльозами на очах пригадує чернігівка Олена Шевченко.
“Вийшла з хати у куртці й чоботах – і це єдине, що в мене залишилося… Дім зруйнувала російська ракета, а я найбільше плакала не за квартирою, а тому що хвилювалася за своїх хвостиків: у мене жили 13 котиків і 15-річний собака Малюк”.
Тварини під час війни: живе тепло у холоді руїн
Історія пані Олени – це історія про любов. Любов, яка залишається навіть тоді, коли нічого більше немає…
“Від квартири нічого не залишилося. Оці руїни – вони й досі там. На Бобровиці, на вулиці Шевченка ми з мамою жили. Маму забрав ковід. А війна забрала дім… Не залишилося нічого. Ні речей, ні фото на згадку. Ні тарілки своєї, ні ложки… Узагалі ні-чо-го. Все, геть усе – там, у груді розвалин”.
15 березня російські війська скинули бомбу на вулицю, де жила жінка – і одноповерховий будинок, де була її квартира, і сусідні доми просто “склалися”.
“Мене тривога і обстріл застали не вдома – я плакала, рвалася туди… Не всі котики вижили, ніде не могла знайти песика, мого Малюка – думала, що він теж загинув… А він за три дні сам прибіг у бомбосховище неподалік, знайшов мене… Я усі сльози за ним виплакала, а він – вижив! Трохи було контузило його, після вибуху став погано чути, недобачати, але все одно сам знайшов мене! Я не могла його залишити з собою у бомбосховищі – там холодно, мокро, а він слабкий після контузії, нездоровий… Попросила знайомих, щоб прихистили його у себе, а сама жила у бомбосховищі і щодня його провідувала – гуляла, годувала, разом поплачемо над нашою долею, і вже мені легше”.
“Котики у сховищі сидіти не хотіли, бігли на руїни будинку, де ми жили – серце краялося дивитися на це… Щодня ходила їх годувати – вони сиділи, чекали на мене, навіть попри обстріли бігла до них. Я їх годую, а над головою літає”.
Найбільше часу Олена Михайлівна провела у сховищі на Бобровиці. У березні там було дуже багато людей, серед них і такі ж, як і вона – у кого більше не було дому і просто не було куди іти навіть у нечасті моменти тиші…
“Пам’ятаю постійний холод – перевзутися-перевдягтися не було у що, аж коли потепліло, у травні, стало легше”, – пригадує жінка.
“Спала сидячи – бо лежачи просто замерзала. Волонтери приносили нам гарячу їжу, то я ділила порцію на вісьмох – на себе і всіх котиків. Пенсія маленька, її на корм не вистачало, роботи (я працюю сторожем у Славутичі) у ті страшні весняні місяці не було, було дуже важко.
У квітні-травні постійних “пожильців” на кшталт мене у бомбосховищі уже майже не було… Ці ж люди, які прихистили у себе песика Малюка, на моє прохання забрали з вулиці і вцілілих котиків – їх залишилося тільки семеро. А коли жити у сховищі уже було неможливо, знайомі, які евакуювалися за кордон, дозволили жити у їх квартирі мені і пухнастикам. Нині ми з котиками і Малюком маємо хоч тимчасовий, але притулок і дах над головою – велика дяка за те! Мені ще минулого березня пропонували евакуюватися – чи на Західну Україну, чи й десь далі, за кордон – але я не могла кинути “хвостиків” напризволяще. У них же є тільки я… Тож я і залишилася тут з ними. Нині ми нарешті разом. Навіть у таких важких обставинах мої тварини залишаються вірними компаньйонами, які нагадують мені, що є надія і є любов. Коли здається, що сили вже на межі, вистачає їхнього ніжного дотику чи муркотіння, щоб все стало на свої місця. Спільно ми пройшли через пекло війни, і залишається тільки дякувати тим, хто не залишився байдужим і подарував нам трішки тепла і життєвої сили”.
Дбаєш про тварин – і душа наповнюється
“Звідки, питаєте, така небайдужість до братів наших менших? Ну а хіба можна інакше?”, – усміхається жінка.
Усі тринадцять котиків, які жили у пані Олени були безпритульними, їх вона забирала взимку з вулиці маленькими та хворими, у сильний мороз, якби Олена тоді пройшла повз – вони б не вижили… Вона рятувала їх, доглядала, виходжувала: у неї усі тварини проліковані, простерилізовані.
Якось було таке, що одночасно захворіли аж троє її котиків, двоє з них мали серйозні проблеми з нирками, то Олена Михайлівна віддала зарплату за два місяці, щоб їх полікувати! Працючи сторожем, зарплата у неї невелика – але треба було рятувати хвостиків: якби не лікування, вони б не вижили.
Ось уже 12 років пані Олена годує вуличних тварин і в Славутичі, де працює, а також у Чернігові.
У неї вдома завжди було дуже багато тварин, – адже жінка не могла пройти повз безпритульну тварину. Разом із мамою вона турбувалися і дбала про них.
“Жили ми скромно – тільки я і мама, і наша “хвостата братія”. Мама працювала до 79 років – бо моєї скромної зарплати не вистачало, щоб і сяк-так кінці з кінцями зводити, і ще й усіх наших підопічних – а їх було чимало – годувати і лікувати. А потім мама зламала бедро і злягла удома – вона довго оклигувала, понад півтори роки не могла ходити. Я їхала до Славутича на півтори доби на роботу, а вона сиділа у кріслі і просила: доця, відкрий мені кватирку, залиш сухого корму, будуть котики з вулиці приходити, я їх годуватиму. Так вона їх привчила: квартира на першому поверсі, усі її вуличні підопічні уже знали, що й до чого, застрибували до нас, а мама їх годувала”.
“А незадовго до повномасштабного вторгнення мама захворіла ковідом і померла. Мами не стало, потім і будинку не стало – залишилася я сама. Але ні, не сама – є ті, хто кожен день чекає, щоб я прийшла, погодувала, погладила… Попри всі труднощі, дбаю ще й про безпритульних тварин: для мене це розрада та віддушина. Душа від того наповнюється… Тварини під час війни такі беззахисні – і кому ж, як не нам, допомагати їм?”.
Раніше Олена Михайлівна годувала котиків біля свого дому, на Шевченка, зараз – біля проспекту Левка Лук’яненка і на вулиці Захисників України.
“Не скажу, що я щось надзвичайне роблю – так, по крупинці, що в моїх силах… Але робитиму це, скільки зможу – бо мені не байдуже!
Дівчата-зооволонтерки недавно про мене написали в інтернеті, то добрі люди мені і взуття принесли аж сім пар, і одяг, і продукти, і на корм для котиків мені коштів вислали: дякую усім добрим людям величезне! Коли підтримують, допомагають, не залишають тебе у біді – це дає сили триматися й далі!”.
