Дівчина з Чернігова переїхала до села, щоб створити свій прихисток для тварин
Із фото на нас дивиться неймовірно вродлива амазонка – біля статурного, витонченого скакуна. Кожна світлина – не просто естетичний кадр, а свідчення любові та турботи, адже чернігівка Марина Грицик вкладає душу у порятунок тварин та догляд за ними!
У 19 років вона залишила роботу в кінному театрі у Києві, і, продавши квартиру у Чернігові, разом із мамою та коханим переїхала в невелике село Рябці неподалік Чернігова. Там її зусиллями постала не просто ферма, а – прихисток для тварин, врятованих її зусиллями! І нині її мешканці – 7 коней, 4 корівки і бичок, 8 телят, 11 собак, 16 котів, свинка і птиця.
– “За кулісами” красивої фотографії залишається щоденна важка мозольна праця, – сміється Марина. – Кожен наш день починається о 5.30 – йдемо до коней та корів в загоні. Я готую їм сніданок – плющу зерно, намагаюся усіх потішити різними смаколиками. Потім – доїння, далі потрібно вивести коників та корівок на пасовище, деякі з наших підопічних – старі або травмовані, залишаються в загонах, їм потрібен особливий догляд; а потім я беруся переробляти молоко і варити сир. Ми не маємо техніки, разом із Владом доглядаємо за всіма нашими тваринками самі, удвох – косимо траву, возимо тачками сіно, вивозимо гній, доглядаємо за кониками та тренуємо їх… Після торішньої облоги Чернігова наш ангар, де ми тримаємо тварин, дуже постраждав і ми досі намагаємося відновити пошкодження – треба щось десь підлатати, підрихтувати, словом, робота на фермі є завжди!”.
Допомога тваринам – "родом" з дитинства
“З чого усе починалося? Усі ми родом із дитинства, – розповідає Марина. – Саме звідти – моя любов до тварин, оце бажання врятувати, прихистити, допомогти… Я з дитинства росла з цією любов’ю до тварин – кого тільки у нашій звичайній міській квартирі не було: котикам і песикам, яких підбирала з вулиці, уже й лік лік втратили, а ще ж були і їжачки і навіть пташки! Шукала, як допомогти тваринам – і щаслива, що мама мене в цьому надихала та підтримувала.
Ще з дитинства я мріяла мати вдома багато тварин і найбільшою моєю мрією було мати свого коника. Ці неймовірно красиві та граційні створіння – добрі, ніжні, теплі, які лікують душу й тіло – мене просто зачаровували! Ми жили неподалік центрального парку культури та відпочинку, і там постійно були коники та поні, от я і ходила на них кататися та мріяла, що одного дня матиму власного коника, про якого зможу дбати… Власниця місцевого кінного клубу не могла не помітити мого запалу і дозволила приходити до них на конюшню – так ще дитиною, з 8 років, я почала ходити до кінного клубу, де допомагала у догляді, спостерігала за тваринами, спілкувалася з ними і навчалася кататися, — пригадує Марина.
Ще до війни у мене під опікою було більше п’ятнадцяти “хвостиків” – дбала, годувала, лікувала, стерилізувала, прилаштовувала… Сусіди не розуміли, казали: “Тобі що, немає на що гроші тратити?”, “Нащо ти це робиш? Порозводили тут”. Але хіба ж це я порозводила? Це люди, які їх викидають – ці тварини тут з’явилися через чиюсь байдужість і безвідповідальність.
А я роблю те, що повинна робити. Порятунок тварин – це моя душа, моє серце, і я хочу допомогти. Коли бачу безпритульних тварин, не можу закрити на них очі, бо розумію, що якщо не я – то хто? У наших дворових котиків у підвалі – “олінклюзив”: і мисочки з водою, і лавочки, накриті шубками, для собачок – будки у дворі. Щоранку і щовечора я до них навідуюся, годую-прибираю… А коли почалася повномасштабна війна, підопічних тварин стало у кілька разів більше.
Проте до втілення в життя моєї мрії мати власного коника ми йшли дуже довго: це дуже великі кошти і ще більша відповідальність. Щоб утримувати тварину, треба розуміти, що вам доведеться оплачувати і послуги конюшні, і послуги ветеринара та коваля, купувати корми та забезпечувати конику відповідний догляд – тому купівля коня – це дуже серйозний крок, і поставитися до нього слід відповідально. Але я настільки “горіла” цим, що мама зрозуміла, що для мене це не просто дитяча примха – а справа усього життя, і коли у кінному клубі народилося лоша, ми його придбали. Так у мене в 13 років з’явився моє перше лоша. Моє щастя було безмежним! Я доглядала свою Перрі – так назвала кобилку, навчалася, тренувалася і за три-чотири роки потрапила в кінний театр “Парк Київська Русь” у Києві. Мені запропонували працювати там тренером – і там я пропрацювала два роки. Саме там і зустріла свою другу “половинку” – Влада, з яким нас поєднала наша спільна любов до коней, і нині ми з ним і тримаємо ферму.
Прихисток для врятованих тварин
Як з’явилося рішення переїхати в село на Чернігівщині і організувати там кінну ферму? Ми з мамою уже давно подумували про те, щоб поміняти квартиру на будинок, адже у себе вдома у звичайній міській квартирі ми прихистили восьмеро котиків та дві собаки, – розповідає Марина. – Я поїхала до Києва, і мамі, котра працювала в кафе від 12 дня до 2 ночі, було дуже складно доглядати за всією нашою “хвостатою” братією. Але оскільки хотілося, щоб з нами жив ще й наш коник, шукали хатину по довколишніх селах. Так ми оселилися у затишному селі Рябці. А що коні не можуть жити самотиною, їм обов’язково потрібна компанія, то до компанії Перрі ми врятували, викупивши з бійні, лоша, і на нову господарку приїхали уже з двома кониками – моїм Перрі та врятованим Грантом. З цього почався наш прихисток для тварин – і далі вже пішло-поїхало…
Таке враження, що тварини, яких потрібно було рятувати, знаходили нас самі – буквально за кілька місяців наш новий дім став домом і для врятованих від загибелі трьох лелек, семи собак, одинадцяти котів, п’ятьох коней і підорлика! Не можу пройти повз тварину, яка потребує допомоги!
У кожного із наших мешканців своя трагічна історія: собаки і кішки, над якими знущалися або від яких через інвалідність відмовилися їх попередні господарі; травмовані або підстрелені браконьєрами птахи; коні, які на момент, коли ми викупили їх із бійні, нагадували обтягнутий кістками скелет… Як без сліз слухати історію кобили на прізвисько Міледі, яка, скільки могла, катала дорослих і діток, а коли більше не змогла цього робити, колишні господарі просто закрили її на два тижні закритою без води та їжі. Знесилену тварину збирались здати на м’ясо, ми ж викупили і її та забрали до себе… Таких історій – багато: Умка, Тінь, Тіна, Даня, якого ми після невдалої кастрації рятували від м’ясника – список врятованих тварин можна продовжувати і продовжувати…
І ми зрозуміли, що хочемо створити прихисток для тварин – для їх порятунку й утримання.
Окрім того, оскільки ще з часів роботи у кінному клубі я знала багатьох власників коней, часто і вони нам почали приводити коней на виховання та утримання. Так наше поголів’я усе збільшувалося та збільшувалося, тож ми власноруч взялися будувати конюшню для врятованих тварин. Будували повністю своїми силами, своїми руками – довго це зайняло, але ми щасливі, що нам усе вдалося. А коли уже постала ферма, продовжували рятувати коней, яких недбайливі господарі збиралися здати на м’ясо – в один момент у нас було понад два десятки врятованих коней!
Молочні ріки, сирні береги…
Були коники, яких ми викуповували, рятували і передавали далі – ми не заробляємо на конях, яких рятуємо, ми просто хочемо подарувати їм краще життя. На утримання притулку ми витрачали дуже багато коштів, тому взялися шукати, як заробляти на потреби тварин. До компанії коникам купили корівку, потім ще одну і взялися за молочну продукцію та виробництво сирів. Спершу я готувала для нас самих, згодом взялися смакувати друзі та знайомі, переконували, що це неймовірно смачно і що потрібно виходити з нашою продукцією на ринок – так ми і зробили! Пригадую, були кумедні випадки, коли ми возили наш сир і молоко на ринок до Чернігова, і люди не вірили, що ми не перекупники, а продаємо продукти власного виробництва – мовляв, ви такі молоді, як ви можете на фермі працювати, молодь нині таким не займається…
А я на фермі – з 19 років, уже шостий рік! Ми хочемо показати усім, що те, що ми робимо це реально і кожен так зможе, якщо докласти зусиль. Ми з Владом просто займаємося тим, що любимо, хочемо, щоб старих та немічних тварин, які роками працювали для людей, не віддавали на бійню, і хочеться розвивати українське тваринництво – щоб дорослі та діти смакували натуральним та свіжими сиром та молочком, а не привезеним бозна-звідки.
Я багато шукала інформації про те, як варити сир, пробувала, готувала різні його види – у цій справі є дуже багато нюансів і тонкощів, починаючи з того, яким збалансованим має бути харчування корівок і закінчуючи тим, за якого температурного режиму та вологості слід дотримуватися при виготовленні сирів.
Нині я виробила свою, можна сказати, авторську технологію виробництва сирів – у нас є і пармезан, і чеддер, і маасдам. Багатьом смакує мій «кавовий сир»: сирне зерно вимочується у натуральній меленій заварній каві і набуває такого красивого відтінку какао з молоком і тонкого кавового присмаку. Зранку, до чашки кави – саме те! Роблю і сир з лавандою – у нього незабутній яскравий вигляд та смак, словом, є чим поласувати і гурману, і любителю традиційних сирів!
Ловила наляканих вибухами коней… на мотоциклі
Гроші, зароблені нашою “молочною справою”, йдуть на ліки, вітаміни та корм тваринам – адже під час повномасштабного російського вторгнення наша ферма і тварини на ній дуже постраждали.
Коли війна впритул підійшла до нашого дому, ми навіть не задумувалися про те, щоб кудись виїжджати – а тварин же на кого лишимо?! Наш дім на початку села – тут було велике скупчення техніки, стріляли дуже сильно… Душа боліла за коників – вони були у загороді, бо ж до хати чи у погріб всіх не забереш…
Коли неподалік конюшні вибухнув танк – башта впала біля самих загороджень з конями, і, вони, злякавшись, виламали загородки і втекли – це було найстрашніше зі всього… Ми так хвилювалися за них, боялися, щоб їм нічого не заподіяли, що на мотоциклах під невщухаючими обстрілами вирушили їх шукати – на той момент ми, мабуть, навіть не розуміли усієї небезпеки, – ділиться спогадами про пережите Марина.
– Те, що ми робили – це було дуже “безбашено”, але інших варіантів у нас просто не було, адже ці коні – це все наше життя… Ми вкладали всі сили, всю душу у тварин і було надзвичайно боляче спостерігати за тим, як усе це руйнують окупанти…
Коли наші коні за кілька днів повернулися, ми нетямилися від щастя! Проте деякі тварини не витримали стресу: всі кролики загинули – через постійні обстріли та стрес у них просто не витримало серце. Багато тварин було поранених, усі вони сильно схудли… Ангар, де ми тримали тварин, було пошкоджено, тріснув фундамент, дуже постраждав дах, повилітали вікна… На нинішній день у нас, на жаль, залишилося тільки три власне наших коники – більшу частину тварин нам довелося продати або прилаштувати – ми зрозуміли, що утримувати таку кількість підопічних уже не можемо, тож лишили хворих тварин, які нікому, окрім нас, не потрібні. Відбудовуватися теж довелося самим… У нас немає власних земель і власної техніки і нині найважчим у нашій ситуації є закупівля кормів – нам на рік потрібно 60 тон сіна, тона коштує 4 тисячі – це величезні гроші, нам немає звідки їх узяти… Торік нам дуже допомогли із цим волонтери, нині ми просто не наважуємося просити допомогу, бо розуміємо, що у людей є дуже багато клопотів та інших запитів. Об’єми продажів нині із цілком зрозумілих причин дуже впали, окрім того, ми завжди, як важко би не було, намагаємося долучатися до благодійності, частину продукції передаємо на передову нашим хлопцям із ЗСУ і допомагаємо військовим, чим можемо – адже хочемо внести і свою частку у нашу майбутню Перемогу.
Хотілося б, щоб держава трохи більше підтримувала починаючих фермерів – сподіваємося, що з часом так і буде. Ми завжди намагалися допомагати усім, хто потребував допомоги – а нині і самі опинилися в такій ситуації… І хоча з утриманням і лікуванням тварин нині доводиться нелегко, проте їх любов і вдячність – безцінні!
