Порятунок тварин: маленька допомога краща, ніж велике співчуття
Це історія – не просто про порятунок тварин та добре серце чернігівки Тетяни Ульм, яка рятує безпритульних тварин. Це історія про те, як люди рятують тварин, а вони у відповідь рятують своїх турботливих людей!
“Ще дитиною сказала собі, що коли виросту, облаштую притулок для котиків та песиків і буду збирати усіх, хто потребує допомоги, – розповідає пані Тетяна. – І потихеньку йду до здійснення цієї мрії… Знаєте, як кажуть: маленька допомога краща, ніж велике співчуття. У моєму випадку усе почалося саме з таких-от ситуацій, коли ти просто не можеш пройти повз нещасного “пухнастика” на вулиці”.
Якщо не я – то хто?
“Я сама із Горлівки, що на Донеччині, – говорить жінка. – Переїхала до Чернігова понад п’ятнадцять років тому, коли у доньки в Горлівці почалися проблеми зі здоров`ям. І от коли вже осіли тут, дитяча мрія далася взнаки: спершу з’явився один котик, за ним ще і ще один… Побачила, що на вулиці багато безпритульних тварин – взялася годувати і лікувати їх, навіть донечка і чоловік мені у цьому допомагали… Коли за півроку побачила, як песик, якого доглядали і відгодовували спільними зусиллями, з маленького нещасного “замориша” перетворився у великого чудового собаку, була вражена, емоції переповнювали!
Так Роккі став нашим новим членом сім’ї – на жаль, він мав серйозні проблеми зі здоров’ям і прожив лише кілька років, проте я усвідомила, що змогла подарувати йому ці роки, проведені у любові та турботі…
Ще до війни у мене під опікою було більше п’ятнадцяти “хвостиків” – дбала, годувала, лікувала, стерилізувала, прилаштовувала… Сусіди не розуміли, казали: “Тобі що, немає на що гроші тратити?”, “Нащо ти це робиш? Порозводили тут”. Але хіба ж це я порозводила? Це люди, які їх викидають – ці тварини тут з’явилися через чиюсь байдужість і безвідповідальність. А я роблю те, що повинна робити. Порятунок тварин – це моя душа, моє серце, і я хочу допомогти. Коли бачу безпритульних тварин, не можу закрити на них очі, бо розумію, що якщо не я – то хто? У наших дворових котиків у підвалі – “олінклюзив”: і мисочки з водою, і лавочки, накриті шубками, для собачок – будки у дворі. Щоранку і щовечора я до них навідуюся, годую-прибираю… А коли почалася повномасштабна війна, підопічних тварин стало у кілька разів більше.
Облогу Чернігова ми перебули вдома, нікуди не виїжджали. Батьки живуть недалеко – вони у 14 році під обстрілами виїжджали з Горлівки, рятуючись від російських окупантів, а торік війна наздогнала їх і тут… Мама майже не ходить – пересувається з ходунками, тато після онкологічної операції, та й “хвостиків” підопічних ніяк не кинули б – от ми й не виїхали… Двоє моїх братів пішли воювати, а ми взялися допомагати, чим можемо”.
Порятунок тварин: під опікою – 40 "хвостиків"
“Ми живемо на Бобровиці, наш район обстрілювали нещадно, довкола так багато будинків було зруйновано – наш дивом уцілів, тільки вікна вибуховою хвилею повибивало – спали в обнімку з “хвостиками”, щоб не замерзнути… Із нашої дев’ятиповерхівки майже всі мешканці виїхали – тільки ми залишилися, – пригадує пані Тетяна. – Підібрали пораненого фокстер’єра – виходили його, вилікували… Хтось із тварин до нас прибився поранений, хтось прибіг обпалений – і зараз у мене під опікою не багато-не мало – аж 40 пухнастиків!
Ми з чоловіком доставляли людям, які жили неподалік у приватному секторі на Бобровиці, хліб і воду, годували покинутих тварин – не лише котів та собак, а й курей, кролів і навіть коней та корів! Словом, хто приходив, того і годували, – сміється пані Тетяна. – Рятували тварин, чиї господарі евакуювалися – а потім, коли вони поверталися, віддавали їм. У нас тут і корови у дворі були, і коні перечікували обстріли, у нас тоді навіть курочка певний час у під’їзді жила… Така вона була – трохи обпалена пожежею, але так поважно походжала двором, ми її підгодовували. Потім, коли до нас приїжджали, привозили гуманітарну допомогу, усі кинулися її фотографувати – була курка-фотозірка)) У нас у дворі є така собака – Жуля – зазвичай вона дуже ревниво ставиться до того, коли хтось намагається з її тарілки щось скуштувати, а тоді дозволяла цій курочці їсти зі своєї тарілки, не відганяла її… Навіть тварини відчували, що довкола така біда і треба гуртуватися, допомагати один одному.
Любові і турботи вистачало на всіх, і на порятунок тварин – ви знаєте, я думаю, що завдяки їм ми і вистояли тої найстрашнішої у житті весни. Не було коли і як боятися через обстріли, бо знали, що треба допомогти батькам, піти доглянути лежачу паралізовану сусідку, нагодувати тварин, допомогти кому і чим можемо… Оце нас і врятувало. Допомагаючи іншим, рятувалися самі. Мене часто запитують, чи нам не страшно було? Так, було – але я на цьому не зациклювалася – бо знала, що якщо я під обстрілами не побіжу і не нагодую, то хто це зробить? Були самотні бабусі без їжі, без води – чоловік на велосипеді під обстрілами їздив із Бобровиці до політеху по хліб, щоб роздати його людям, які залишилися у нашому районі… Але вижили і витримали.
До війни, коли я ходила на роботу, купувала усім підопічним “пухнастикам” якісні недешеві корми, лікувала своїм коштом, зараз стало набагато скрутніше – наш керівник підприємства загинув на війні, ми втратили роботу… На тиждень іде 14 кілограмів корму для “хвостиків” – на всю “братію”, це при тому, що я і каші варю їм, і м’ясними смаколиками намагаюся побалувати їх. Тому дуже дякую всім небайдужим, хто допомагає із кормом, зокрема, і добродіям Goodacity!
Світ – не без добрих людей! Нині ми усі допомагаємо одні одним: люди – чотирилапим друзям, благодійники – зооволонерам, можливості яких далеко не безмежні, а тварини, яких ми рятуємо нашими спільними зусиллями, допомагають нам усім загоїти рани війни… Навіть у часи випробувань війною люди не повинні втрачати світлий дух у собі. Піклуючись про когось, ми підтримуємо у собі цей дух любові та емпатії. Тим духом – і переможемо!”.
Кицю Гільзу брат привіз із фронту
“Любов до тварин – це у нас сімейне, – сміється жінка. У доньки удома аж троє котиків, брат мій із фронту теж привіз до Чернігова кошеня, врятоване від обстрілів – Гільзу, нині малеча живе у нього вдома… Мене запитують – в кого ти така, а я відповідаю – я просто живу цим… Для мене порятунок тварин, любов до них – це “прошита” базова опція – як їсти, пити, дихати… Коли я починала допомагати безпритульним тваринам, на мене й подібних до мене дивилися як на диваків. Сьогодні ж рада зустрічати дедалі більше кількість однодумців і розумію, що нас на цій ниві уже дуже й дуже багато.
А коли дивлюся на наших захисників, які тримають на руках кошенят та цуценят, вірю, що Україна переможе! Адже ми рятуємо тварин для того, щоб залишатися людьми! Як казав класик, ми відповідаємо за тих, кого приручили… Я пам’ятаю кожного врятованого із вулиці “хвостика”, який перейшов через мої руки, ми тримаємо контакти із господарями прилаштованих тварин. Обмінюємося фотографіями та новинами із їх життя, радіємо, коли у “підопічних” усе добре, а коли вони хворіють – тоді всі разом боремося за порятунок тварин! Добро об’єднує!
Є одна історія із минулої весни, яка мені дуже запам’яталася і вразила… У нас на районі жив чоловік з інвалідністю, у нього не було однієї ноги, жив він більш ніж скромно…
І от до нього прибилася старенька побита життям собачка – її господар помер, а цей чоловік, Іван, взявся нею опікуватися. Коли Чернігів щодня обстрілювали, Іван з Кузею сиділи у нас в підвалі, а коли ми пропонували йому допомогу, то скромно просив – хіба що собаці і котикам щось поїсти, а я вже якось переб’юся… Його будинок розбомбили, волонтери взялися його евакуйовувати, а Іван – ні в яку, каже, без Кузі не поїду! Виробляли Кузі ветпаспорт, шукали усе необхідне, і нині “хвостик” із господарем у Нідерландах, Івану зробили там протез… Якщо людина навіть у найбільшій скруті здатна думати і дбати про інших, то вона справді – Людина!
