“Допомога під час війни дає нам усім нову надію! Коли здається, що світ руйнується, важливо знайти силу всередині себе. Коли допомагаєш іншим, це надає сили триматися і самій”, – каже Тетяна Запорожченко із Донеччини. Жінка уже десятий місяць мешкає на Рівненщині, де активно волонтерить: плете маскувальні сітки та “кікімори”, а також шукає можливості, аби допомогти тим, хто, як і вона, знайшли там прихисток від війни.
“Вся країна сьогодні — це люди, які подають руки один одному, щоб підтримати та не дати загубитися у горі. Допомагаючи один одному в цей складний час, ми стаємо сильнішими”, – переконана жінка.
"Допомагати просто: не розкисай – іншим допомагай!"
“24 лютого я зустріла у себе вдома, у рідному Покровську на Донеччині, – розповідає пані Тетяна. – Розбудив ранковий дзвінок від онука, який на той час був на навчанні у Харкові: “Ба, війна, нас обстрілюють…”. А за кілька днів і у нас на вулиці уже були дими від вибухів… Евакуаційним потягом ми поїхали на Львівщину: я із невісткою та внуком. Їхали усі в сльозах, у нікуди, з однією валізкою, взявши з собою тільки найнеобхідніше… Згодом сконтактували із рівненськими волонтерами і приїхали у Дубно – і там я і донині.
Перші тижні на новому місці я була сама не своя від шоку, болю, нерозуміння… А тоді волонтерка, яка прихистила нас у себе вдома, каже мені: “Пані Таню, досить плакати – ходіть у наш волонтерський центр сітки плести!”.
Спершу думала, хіба я, пенсіонерка, зможу багато чогось зробити, але потім сказала собі: “Таня, не розкисай – іншим допомагай!”. Я пішла на плетення сіток і познайомилися там із місцевими дівчатами і такими ж, як і я, вимушеними переселенками – і плакали разом, і втішали одна одну… Нас дуже гарно прийняли місцеві люди, усім допомагали і підтримували. За в’язанням сіток та кікімор час минав швидше і веселіше, до того ж надихало розуміння того, що робимо щось корисне, що наближає перемогу.
Втягнулася у нашу допомогу під час війни так, що ходила у волонтерський центр, як на роботу – як то кажуть, з рання і до смеркання! Скільки сіток та “маскувальних костюмів” з-під наших рук вийшло – рахунок уже йде навіть не на десятки, а на сотні! Коли ми відправляли наші сітки на фронт, вирішили ще й листи писати нашим захисникам – щоб подякувати їм і зробити приємність. Дівчата мені: “Таню, ти в нас сама красномовна, давай ти пиши!”. Я й написала – від щирого серця, з любов’ю та побажанням Перемоги!”.
"Ми стали ближчі, як одна сім’я…"
“За кілька місяців у новому місті я уже познайомилася з такими ж, як і я, вимушеними переселенцями з багатьох областей України, – розповідає жінка. – Ми часто зустрічалися у пунктах видачі гуманітарної допомоги, зрозуміли, що усі стикаємося зі схожими труднощами, тож вирішили об’єднатися для взаємодопомоги. Створили свою ініціативну групу, організували чат “ВПО Дубенщини”, у якому збираємо усю корисну інформацію про допомогу переселенцям під час війни: де можна отримати гуманітарну допомогу; як звернутися до різних комунальних служб міста; де можна отримати юридичну та психологічну допомогу… Зв’язувалися із представниками благодійних фондів, шукали допомогу для тих, хто її найбільше потребував і самі допомагали іншим, чим могли.
Так, у нас була дуже тепла акція “Поділись хлібом” – ми разом із церковною громадою пекли піци та ділилися ними з місцевими мешканцями, в основному багатодітними сім’ями. Ми всі стали ближчі, як одна сім’я – люди із різних регіонів України, у кожного своя історія, свій біль, проте усі ми нині об’єднані спільними вірою, надією та любов’ю! Любов підтримує, надія – додає сили! А віра в Перемогу допомагає мріяти!”.
"Взаємодопомога – наш шлях до Перемоги!"
“Я познайомилася із родиною з Херсонської області – з нині окупованих Олешок, які, як і ми, приїхали у Дубно, рятуючись від війни, – Ірина з чоловіком, маючи власних трьох діток, узяли в родину ще семеро дітей, нині їм від 10 до 16 років. Вони виїхали узагалі без речей – в чому були, адже Олешках було дуже гаряче ще з перших годин повномасштабного російського вторгнення.
На окупованій території залишився їх будинок, який вони багато років облаштовували для діток. Мені дуже хотілося допомогти їм – ця сім’я така дружня і тепла… Мама Ірина зізналася, що у діток на всіх є лише один мобільний телефон і під час дистанційного навчання не всі мають можливість скористатися гаджетом. Тож коли побачила інформацію про мікрогрант від простору Добра “Goodacity”, вирішила спробувати і неймовірно зраділа, коли зрозуміла, що добрій справі – бути! Доклала трохи своїх коштів, ще частину додала і пані Ірина – і у діток з’явився новий телефон! Для них це більше, ніж просто гаджет для навчання – це віра в людське добро і те, що разом нам до снаги усе! Дякую Goodacity, що допомагаєте втілювати в життя добрі справи! Взаємодопомога – наш шлях до Перемоги!
Ірина розповіла мені, що спершу їм було дуже лячно, як вони з дітьми даватимуть собі раду в таких умовах. Проте коли побачили, скільки у нас людей, готових допомагати, їм відлягло від душі!
Так, нині там усім нелегко… Проте коли присвячуєш час, уміння та увагу на допомогу іншим, це тебе наповнює і це акумулює в тобі сили. Це ніби нове пізнання самої себе й своїх можливостей. Чим більше допомагаєш іншим, тим більше заряджаєшся. Допомагаючи іншим, ти живеш!”.
