...

Goodacity – Dare to be Good

Olha Sahal
Написано
Сагаль Ольга
Написано
Technical Writer в United Thinkers
Авторка блогу Goodacity, журналістка, перекладачка. Упродовж 16 років працювала у професійній журналістиці – в регіональних та всеукраїнських виданнях, друкованих та онлайн-ЗМІ, писала репортажі та інтерв'ю, огляди, статті на культурну, соціальну і благодійну тематику. Читати більше
Yulia Didyk
Рецензент
Юлія Дідик
Рецензент
Culture Manager в United Thinkers
Менеджерка із культурних питань та проєктна менеджерка із понад 14-річним досвідом роботи у компанії United Thinkers. Приймала участь в організації багатьох успішних соціальних та благодійних проєктів, реалізувала інформаційні кампанії та комунікаційні кейси. Читати більше

У 23 роки стала прийомною мамою для чотирьох діток!

прийомна сім'я

Була моделлю, а нині – волонтерка; працювала за кордоном, але перед повномасштабним російським вторгненням повернулася додому… І – стала прийомною мамою для чотирьох синів! Прийомна сім’я для чотирьох братиків – бо війні не вкрасти любов! 

Аліні Ступак із села на Чернігівщині – 23 роки.

“Двадцять три, а вже стільки всього сталося в житті. Якби ще кілька років тому хтось сказав, як круто зміниться моє життя, мабуть, не повірила б. Але, видно, у долі були на мене свої плани… І нині я щаслива бути там, де я є, і робити те, що роблю: допомагати нашим Захисникам і огортати любов’ю чотири дитячі серденька!”.

прийомна сім'я

Повернулися з-за кордону перед повномасштабним вторгненням

“Моя мама уже багато років дбає про діток, позбавлених батьківського спілкування. Мені було 13 років, коли мама з татом взяли діток на виховання – вони довго йшли до цього рішення, свідомо його прийняли, запитували нашої з братом згоди – чи ми не будемо проти… Їм хотілося подарувати тепло батьківської любові для діток, які жили без нього, і тому вони створили для них прийомну сім’ю

У 2017 році не стало тата, але мама, навіть залишившись одна, продовжувала дбати про діток – а я їй допомагала. До того часу я була ще підлітком, а після смерті тата довелося швидко подорослішати – і частина роботи та відповідальності лягли і на мої плечі… Мама взялася продовжувати ту справу, яку вони починали разом із татом”. 

Мама Аліни виховала уже 16 діток, нині у неї під опікою є 10 неповнолітніх діток – це називається дитячий будинок сімейного типу. Дівчині її приклад запав у душу – і в неї закрадалася думка, що згодом вона теж буде допомагати дітям, дарувати їм любов. А нині, під час війни, вона їм особливо потрібна…

“Я завжди була активна, вся в русі. Закінчила з відзнакою Чернігівський базовий медичний коледж за спеціальністю фельдшера, нині навчаюся в Академії Державної пенітенціарної служби.

Був у мене в житті цікавий період – займалася моделінгом. Студенткою пішла на кастинг – просто так, задля цікавості, і там мене помітила власниця модельного агентства “All models” та запропонувала роботу. 

А далі пішло-поїхало: фотосесії, відеозйомки, покази різних дизайнерів. Я почала брати участь у різних модельних показах у Чернігові та Києві”.

прийомна сім'я-01

“Це був цікавий досвід, але я зрозуміла, що таке життя не для мене і що пов’язувати своє майбутнє з цим не хочу. А потім я одружилася і ми поїхали на роботу в Лондон. Чоловік – теж родом з мого рідного села. Доля весь час була дуже близько, але помітили ми один одного не відразу”.

У Лондоні Аліна три місяці збирала полуницю на фермерському господарстві, і ще три місяці працювала в готелі. Там вони з чоловіком пробули шість місяців – а повернулися додому, в Україну, за 10 днів до повномасштабного російського вторгнення.  У них ще не закінчилася віза, вони ще могли бути там, але дуже хотіли додому – їх туди тягнуло. Але вдома Аліну з чоловіком зустріла війна… Вона стала для неї шоком.  У Лондоні такі розмови були, але Аліна не хотіла вірити в найгірше. І коли приїхали в Україну, зустрілися з друзями, пригадує, як вона казала: 

“Та що ви говорите, яка повномасштабна війна, у 21 столітті це не може бути”.

 Але реальність виявилася дуже і дуже страшною…

прийомна сім'я

Волонтерство – це як тетріс: закриєш один запит, а на тебе падає ще десяток нових

“Село наше дуже близько до російського та білоруського кордонів, окупанти зайшли до нас дуже швидко.  На щастя, російські війська перейшли через наше село, не зупиняючись тут, але постійні обстріли та переживання – це було страшно. До того ж, треба було допомогти мамі та її десятьом діткам – я з початком повномасштабного вторгнення перебралася до неї, щоб допомагати їй з ними, адже їй самій зібрати та перевести в підвал по сигналу тривоги аж десятьох дітей було дуже складно”.  

Із початком повномасштабного російського вторгнення чоловік Аліни записався до тероборони, а разом із ним ще десь зо два десятки чоловіків з їхньої громади. А Аліна взялася волонтерити, аби їм допомогти з усім найнеобхіднішим, чого на той час критично бракувало. Вони відбули на Схід, і їм потрібно було різного роду спорядження та гаджети. Вони довго тримали оборону, але дякуючи Богу, усі живі, хоч і без поранень не обійшлося, її чоловік теж отримав поранення.

прийомна сім'я

“Разом із жінкою з сусідньої громади, Аллою, чий чоловік теж воював – на жаль, він загинув у перші місяці повномасштабного вторгнення, ми разом відкривали збори і закривали потреби бійців, кооперувалися і допомагали  усім, чим можемо і нашим землякам, і всім, кому було потрібно. 

Волонтерство – це як тетріс: тільки закриєш один запит, як тобі на голову падає ще десяток нових. Іноді все відразу складається як треба, а іноді треба довго все припасовувати, докладати дуже багато зусиль, аби закрити той чи інший збір і довгожданна передача поїхала на передову, до наших хлопців”. 

Нині, на другому році повномасштабної війни, запити військових змінилися – потрібні не одяг та взуття, а насамперед старлінки, дрони та антидронові рушниці. Якщо у лютому-березні 2022-го волонтерські збори закривалися дуже швидко, за лічені дні, то нині тягнуться тижнями і місяцями. Аліна згадує, як за перші шість годин збору на її волонтерську карту прийшли 70 тисяч гривень! Нині, щоб назбирати цю суму, потрібні місяці…  Але нині не час для втоми, зневіри та апатії! 

“Хочу звернутися до всіх – допомагайте нашим захисникам, нашим військовим, хто чим може! Не проскролюйте пости зі зборами, заспокоюючи себе тим, що крім нас, є й інші. Адже якщо кожен так подумає, то бійці на фронті – те єдине, що стоїть між нами і війною – залишаться без підтримки…  Треба допомагати заради них – і продовжувати робити все, що в наших силах”. 

прийомна сім'я

"Коли, якщо не зараз", або Як під час війни стати мамою…чотирьох!

“Чому саме зараз?”, – запитували мене друзі та знайомі, дізнавшись, що хочу взяти діток у прийомну сім’ю. “Коли, якщо не зараз!”, – відповідала я. Не варто чекати ідеального часу, нагоди, збігу можливостей… Головне – любити!”. 

Такої великої кількості діток Аліна з чоловіком не планували, але звернули увагу на цих чотирьох братиків, і серце тенькнуло… 

Прийняли рішення, пройшли спеціальні підготовчі курси для тих, хто планує взяти дітей у родину, підготували дім до появи аж чотирьох малят: купили їм ліжка, меблі та іграшки, обставили кімнати.

“Ми їздили у соціально-реабілітаційний центр, де були наші хлопчики – вони на той час були вилучені від біологічної матері та перебували у центрі на реабілітації. Не було такого, як у фільмах – щоб вони відразу побігли до нас в обійми… Спершу дітки були насторожені, дуже закриті. Але по завершенню зустрічі перепитали працівниць центру: “А вони до нас ще приїдуть?”. І ми зрозуміли, що – є контакт!

Перші дні і навіть тижні разом легкими аж ніяк не назвеш, але нам вдалося через любов і турботу розтопити лід. Наші діти, вони уже з такими дорослими очима… Вони хоч і маленькі, але пережили багато страшних і неприємних подій. Але яке це щастя – дивитися на їхні усмішки, бігти до них в обійми, Ми не можемо змінити минуле цих дітей, але наше майбутнє – за ними!”. 

прийомна сім'я
прийомна сім'я

Прийомна сім’я – для чотирьох братиків!

“Спершу, коли вони тільки прийшли у дім, вони насамперед запитали: “А як вас називати?”. Я сказала: “Як вам зручно: хочете Аліна, а хочете – мама. Я вас люблю, я вас народила серцем”. І вони всі почали “мамкати” і “таткати””.

Наприкінці березня буде рік, як вони одна родина – більше, ніж просто прийомна сім’я.  Троє старших хлопців ходять у школу, дуже гарно там адаптувалися, наймолодший, Ярославчик – у садочок. 

прийомна сім'я-04

Ярославчику чотири рочки, Руслану – 7, Андрійкові – 9 років та Артему – 10 років.

Хлопці дуже люблять один одного, турбуються, захищають, вони один за одного горою! 

Вони зовні дуже схожі один на одного – братики ж, але характери у всіх абсолютно різні! 

Андрійкові легко дається навчання, йому це подобається і цікаво, він – лідер у всій братній четвірці. Артем теж не відстає від брата, він дуже енергійний і допитливий хлопець. Русланчик дуже добрий, лагідний, він першокласник і вони всією сім’єю допомагають йому з навчанням. А Ярославчик – маленьке сонечко, він – сама любов, готовий обійняти цілий світ. Нині Аліна вже не уявляє свого життя без них! 

“Чоловік мені у всьому допомагає – і снідати готує хлопцям, і з ними уроки робить. У кого з нас є час, той і береться за роботу. Хлопці молодці, ми всі разом – одна команда! За кілька годин увечері справимося з домашкою, і тоді вже граємося разом, або дивимося разом мультики”. 

“Так, і життя, і розклад дня дуже змінилися, але я намагаюся все встигати: і дбати про синів, і волонтерити, і вчитися, і працювати! 

Своє майбутнє ми бачимо в Україні: тут ми живемо, тут ростимо діток. Дім є дім. І чим більше ми будемо волонтерити і допомагати, тим ближчою буде наша перемога, тим кращим буде наш спільний дім, із мирним та квітучим майбутнім!”.