Гуртом – проти руїни!
“Латаємо розбиті будинки та розбиті серця”, – каже Сергій. Він – один із тих, хто – “гуртом проти руїни”! Хто лагодить випалені війною оселі та долі. Один із волонтерів об’єднання добровольців “Бо Можемо”. Активісти організації уже більше року відновлюють зруйновані війною будинки чернігівців.
“Наша основна робота – згуртувати людей для взаємодопомоги та дати надію і сили рухатися далі тим, у кого війна вибила ґрунт з-під ніг, – каже чоловік. – А відбудовані оселі – це вже, так би мовити, на додачу, – сміється… Війна показала, наскільки ми сильні, коли згуртовані, коли разом, коли допомагаємо іншим, бо не уявляємо, що може бути якось по-іншому, бо так велить нам совість, і, зрештою, бо – можемо…”.
У спортзалі людина "прокачує" тіло, а ми на толоці – ще й дух
Наша розмова кілька разів переносилася – робити у “БоМожівців” цими днями дуже і дуже багато. “Сьогодні ми на відбудові, будуть пилки голосно дзижчати, тому, вибачайте, – ніяк, – попереджає Сергій. – Завтра у мене відрядження, а на вихідних – лізу на дах працювати…”. Коли врешті вдається поспілкуватися, не втримуюся, аби не запитати, як не втомитися та не “вигоріти” за майже півтора роки системного волонтерства на розборі завалів та відбудові будинків…
– Це як спортзал, – сміється Сергій, – така собі щоденна активність для здоров’я, для зустрічей та спілкування з друзями-однодумцями. Тільки у спортзалі людина “прокачує” лише тіло, а ми на толоках – ще й дух, бо це насамперед про людяність та емпатію… Руїни будинку люди відчувають як руїни життя – і ми допомагаємо їм зібрати докупи домівки і себе…
Як я потрапив на свою першу толоку? Це було десь наприкінці квітня минулої весни, – пригадує чоловік. – Напередодні я зустрічався із моїм добрим товаришем Валентином Бобирем, і він розповів про активістів, які допомагають людям розбирати завали їх понищених будинків у найбільш постраждалих Новоселівці та районі Бобровиці. Захотілося долучитися до них і допомогти. Так ми з хлопцями з роботи зібралися і поїхали всі разом на толоку розбирати завали розбитого будинку. Людей тоді було небагато, десь шестеро-семеро, зате була дуже добра душевна компанія. Андрій Галюга був нашим “енерджайзером” та натхненником – і робота кипіла!
А далі пішло-поїхало – дуже багато людей потребували нашої допомоги і ми не могли не відгукнутися на їх прохання…
Активісти будують не просто будинки, а – нашу країну!
Наші активісти розбирали завали під палючим літнім сонцем і під осінніми дощами, і навіть в сніг, – так минули наші перші півроку роботи, – розповідає Сергій. – Фізично це не дуже складна, але така дуже щемна робота: за кожною вщент зруйнованою оселею криється людська трагедія… Ось це місиво із цегли та каміння, яке ти перебираєш – це уламки не просто чийогось дому – чийогось життя, це чиїсь спогади, мрії, дорогі серцю речі… Оце найважче. Це сумне і страшне видовище… І люди – із опущеними руками, з «пригаслими» поглядами, не розуміють, що їм робити і як жити далі… Проте коли розбираються завали, латаються дахи, скляться вікна – коли людина зайнята роботою і бачить її плоди, тоді одразу оживає, одразу і настрій, і енергія з’являються, відкривається друге дихання до життя.. Ремонтуєш будинок, і тим самим – “ремонтуєш”, зцілюєш людські душі… Це заряджає – і нас, і тих, кому допомагаємо. Що б ми не будували, ми будуємо більше, ніж просто чийсь будинок – ми будуємо нашу країну!
Поступово наші толоки почали переходити у відновлювальні роботи – якщо будинок потребував незначного ремонту, скажімо, треба було засклити вікна чи закласти стіну або полатати дах… Ми бралися за нову для нас роботу, щоразу підвищуючи рівень складності. Як то кажуть, апетит приходить під час їжі – наші “БоМожівці” починали із розбору завалів, згодом взялися за невеликі відновлювальні роботи, а тепер уже і будуємо “з нуля”! Якщо є руки і мізки, можна зробити все, – каже Сергій. – І, звісно, серце! Саме воно – небайдуже – основний “двигун” нашої роботи!
Досвід будівництва у мене був змалку – ми з батьком нашу хату разом власноруч будували, тому “ази” будівельної справи знаю. А ще стала у нагоді моя спеціальність – я займаюся налагодженням електрообладнання, часто їжджу на монтажі, маю досвід висотних робіт – тому на наших толоках часто милуюся чернігівськими краєвидами із даху будівель…
Люди, яким ми допомагаємо із розбором завалів чи відбудовою, дуже часто потім приєднуються до нашого “волонтерського братства” і допомагають іншим уже разом з нами – бо хочуть ще раз відчути той дух взаємопідтримки, взаємодопомоги, дружнього плеча, бо без нього вже не можуть… Буває таке, що в людини самої дім ще тільки в проекті, а вона вже з нами іншим будувати допомагає… У нас є багато людей, які спершу були з розбитими серцями та домівками, а потім, коли ми допомогли їм трохи з оселею, підняли дух – вони взялися робити це для інших, бо відчули, що вже без цього не можуть. Волонтер це коли ти відчув це добро на собі, і хочеш його передавати далі, ділитися цією енергію …
Так ми і долаємо наш “марафон відбудови”… Тішуся, коли бачу волонтерів-активістів із Корюківки – вони самоорганізувалися, їздять на толоки, організовують свої толоки – і це чудово! А як радіє душа, коли бачу хлопців із Краматорська, які нині живуть у Чернігові і долучаються до наших проєктів, допомагають нам!
Нам важливо відродити оцю традицію української толоки, взаємодопомоги – це ж у нас, українців, завжди було, це “вшито” у наш ДНК; показати людям, що об’єднавшись, можна подолати руїни. У нас уже є свій клуб однодумців, об’єднаних однією метою та справою. І коли не побув із друзями на відбудовах день чи два, починаєш відчувати, що чогось не вистачає… Тягне тебе туди, до них. Навіть якщо втома є – ти її не відчуваєш, бо це щось більше, ніж просто праця. Це відчуття, що, допомагаючи людям, ти кожен день проживаєш недарма.
Наша робота – це робота “на довгу дистанцію”, бо понівечених осель по всій Україні ще дуже і дуже багато. Тож хочемо, щоб наш приклад не “застряг” тільки на нас, на нашій організації – щоб він надихав людей і в інших містах та регіонах. Щоб на Київщині, Харківщині, Сумщині, Херсонщині, – усюди були волонтери, активісти, котрі допомагають іншим, бо хочуть дати їм надію, бо хочуть згуртувати суспільство, і, зрештою, тому що – бо можуть! Треба, щоб було побільше таких “Бо Можемо” по всій країні – бо нас одних не вистачить на всіх…
